Лун, з'являючись у каютi i наближаючись до нас.
Замiсть вiдповiдi Микола Петрович зняв навушники i простягнув їх Ван Луновi. Той недовiрливо взяв, одягнув i... Я нiколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим i зрадiлим. Вiн вiдкрив рот i знову закрив його, конвульсивно ковтнув i застиг на мiсцi, почувши голос Землi. Його рука схопила моє плече i стиснула його.
- Ой, товаришу Ван Лун, менi боляче!
Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:
- Вадиме, Ван Лун, готуйте листи i матерiали! Я зараз зберу записи i закiнчу коротку доповiдь. За годину будемо вiдправляти поштову ракету.
Яке це щастя, яка радiсть - слухати далекий голос рiдної Радянської країни! Батькiвщино, дорога наша Батькiвщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими мiцними, енергiйними, такими, що не бояться нiкого й нiчого, стали ми одразу, щойно почули твiй турботливий голос?.. Твiй голос - це значить, що ми знову разом з тобою, ми не вiдiрванi вiд тебе, рiдна! Говори, говори ще далi, милий голос Землi! Говори, ми готовi слухати без кiнця!
А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повiдомлення. Вiн звучав нiби спокiйно, розмiрено; але в цьому спокiйному i чiткому голосi вiдчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землi, вже стiльки часу нiчого не знають про нас. Говори, рiдний, милий голос Землi, говори, голос Батькiвщини!..
Ван Лун, Сокiл i я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як i вест наш астроплан. Та вона i за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в заднiй частинi корпусу. Але на її крильцятах не булi додаткових ракетних двигунiв. Поштова ракета мала тiльки один, центральний, двигун з отвором на хвостi. Вона була повнiстю заряджена атомiтом, лишалося тiльки вкласти в неї вантаж i вiдправити.
Вадим Сергiйович викрутив гвинти на боцi ракети i вiдкрив невеличкi дверцята:
- Готово, Миколо Петровичу!
Уважний i зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, принiс з собою великий пакет: адже записи i донесення на Землю давно вже були готовi! Вiн пильно оглянув ракету: все було в порядку. I тут я наважилася на те, про що давно хотiла попросити.
- Миколо Петровичу, - звернулась я до нього, - дозвольте менi...
- Що саме, Галю?
- Вiдправити i мого листа також... вiн маленький... менi дуже хочеться заспокоїти маму...
Лагiдна посмiшка освiтила обличчя Миколи Петровича.
- А я вже дивувався: i чому це Галя нiчого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.
- Ой, Миколо Петровичу, що ви кажете! Значить, можна? Я зараз!
Звичайно, мiй лист також був давно готовий. От що я написала в ньому:
'Мила моя, дорога мамусю! Не сердься на свою навiжену
дочку! Я знаю i розумiю, що зробила дуже погано, приховавши вiд
тебе свої намiри. Мамуню, прости мене! Адже ж тепер все
благополучно, i ми незабаром долетимо до Венери. I ще, мила
мамусю, знай, що всi в астропланi до мене дуже добре ставляться
i я намагаюсь бути корисною. В мене вже є свої обов'язки, i я
навiть зробила деякi маленькi вiдкриття. Тобi не доведеться
червонiти за мене, мамуню! А з Венери я привезу тобi
надзвичайнi подарунки, ось побачиш. Ще раз, не сердься, мамусю,
а частiше дивися на Венеру в твiй великий телескоп. Коли ти
одержиш цього листа, Галинка буде вже на нiй. Мiцно-мiцно тебе
цiлую.
Твоя Галя'.
Мого листа було покладено разом з великим пакетом i iншими листами на Землю. Вадим Сергiйович знову пригвинтив дверцята поштової ракети.
- Ну, будемо вiдправляти, - розпорядився Микола Петрович. - Одягаймося, Вадиме!
Вони одягли скафандри. А тодi Микола Петрович натиснув кнопку керування пiдйомником, на якому лежала поштова ракета, - i металева платформа з нею повiльно почала пiдiйматися вгору через великий люк, що вiдчинявся перед нею в стелi складу.
Микола Петрович, простеживши, як дверi люка знову зачинилися, подав знак Вадимовi Сергiйовичу - i вони обидва вирушили назовнi, як звичайно, через шлюзовi люки.
А ще за кiлька хвилин ми з Ван Луном вiдчули ледве помiтний поштовх. Поштова ракета вiдiрвалася вiд астроплана i полинула на Землю.
Дзеркало телескопа у нас уже було повернуте туди, куди мусив летiти космiчний листоноша. I ми з Ван Луном побачили вогняну хмарку, що швидко вiддалялась вiд нас: це працював ракетний двигун нашого листоношi. Лише кiлька секунд - i хмаринка зникла, розтанула. Все! I тiльки голос диктора Землi в навушниках все ще нагадував нам про надзвичайну подiю. Iнодi цей голос майже зникав, iнодi його було чути краще. Ми слухали все тi ж самi слова i радiсно поглядали один на одного.
...Вже вкладаючись спати (я, як i ранiше, сплю прямо в повiтрi, тiльки прив'язуюсь до стiнки пiд свинцевими аркушами, - i це дуже зручно!), я спитала Сокола, який цiєї ночi вiдбував вахту:
- Вадиме Сергiйовичу, розкажiть, будь ласка, як ви вiдправляли поштову ракету i як ви самi не вiдiрвалися вiд корабля: адже один лише крок... брр, менi страшно думати, що можна було залишитися там, зовнi, у холодному, мертвому просторi... а наш астроплан мчить так швидко, хiба його потiм доженеш? Розкажiть про вiдправлення ракети!
У нашiй каютi панувала сутiнь, але з тону, яким вiдповiдав менi Сокiл, я зрозумiла, що вiн посмiхається.
- Нiчого особливого, Галю. Коли ми вийшли на палубу астроплана, поштова ракета вже лежала там, на своїй платформi, мiж розчиненими дверима вантажного люка, наче в колисцi. Ну, ми встановили її в потрiбному напрямi, як показав Микола Петрович. Потiм включили її двигун, а самi вiдiйшли вбiк. I вона майже одразу рвонулася i полетiла назад, до Землi. Тiльки i всього.
Я була незадоволена. Така важлива подiя - а вiн так сухо розповiв про неї! Проте Вадим Сергiйович, трохи помовчавши, додав, нiби розмiрковуючи вголос:
- Нi, мабуть, не все. Мушу сказати, Галиночко, що менi й справдi стало не по собi, коли поштова ракета викинула з своєї дюзи розпечену хмарку газiв. Ми стояли, як я вже сказав, осторонь. I все ж таки мене трохи штовхнуло. Я вiдчув, що мене вiдносить вбiк вiд астроплана. Немов щось тягне в простiр. I не те, щоб я падав, нi, не так. А немовби вiдпливаю, вiдносить мене повiльною, проте мiцною течiєю... i схопитися нема за що, i пливти нема в чому... це тобi не вода, а порожнеча! Це було, правда, страшнувате вiдчуття. Власне кажучи, нiчого небезпечного, - вiв вiн далi, нiби виправдовуючись, - адже ми з Миколою Петровичем зачепилися тонкими тросами за гачки бiля верхнього люка, отож нам нiщо не загрожувало. Та, крiм того, мусило вплинути i власне притягнення астроплана, яке обов'язково потягло б мене назад, до корпусу астроплана. Все це я розумiв. Але, як я тепер добре бачу, можна ясно розумiти розумом i все ж таки пiддаватися емоцiйним вiдчуттям, особливо, коли вони незвичнi... Так, мабуть, я довго пам'ятатиму цю хвилину!
Дивно, але цього разу навiть насмiшкуватий Ван Лун не вiдгукнувся яким-небудь жартом. Вiн задумливо сказав:
- Думаю, це правда. Людина - жива, вона багато вiдчуває. Розум не завжди зверху. Машина нiколи не боїться, людина може хвилюватися. Це так.
Всi змовкли. А я уявила собi, що стою на корпусi астроплана, в темнiй порожнечi... навколо тiльки далекi холоднi зiрки... i от мене вiдносить убiк, i трос вiдчепився... i я лечу в чорний, безконечний простiр... i астроплан все далi й далi вiд мене... i я залишаюсь сама в цiй порожнечi... Нi, це надто страшно! Навiть пiт на лобi виступив! Краще думати про щось iнше. I я спитала Ван Луна:
- А чому все ж таки ми почули сьогоднi Землю, товаришу Ван Лун? Чому космiчне промiння пропустило до нас передачу Землi, а не заглушило її, як ранiше?
Ван Лун, мабуть, знизав плечима.
