вiдстрiлюючись iз-за скель. А фалангiсти оточували їх. I не було вже нiякого виходу... Патрiоти вiдстрiлювались до останнiх патронiв. Але скiнчилися й вони, тi лiченi патрони... Патрiоти не могли навiть кинутися в рукопашний бiй, бо назустрiч їм били автомати й кулемети фалангiстiв. Що лишилося їм робити? I вони вийшли з-за скель назустрiч убивцям, тримаючись за руки i спiваючи пiсню патрiотiв... Фалангiсти не задумалися нi на мить. Вони вiдкрили автоматний i кулеметний вогонь, впритул розстрiлюючи чоловiкiв i жiнок, старих i молодих, заливаючи суху землю гарячою кров'ю людей, в яких не лишалося нiякої зброї, крiм гордої пiснi патрiотiв... Люди падали бiля цих скель i вмирали... А тих, хто не мав щастя вмерти вiдразу, фалангiсти добивали пострiлами в голову...
- Мерзеннi вбивцi! - вихопилося в Олеся, що вiдчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.
- Так загинули майже всi патрiоти, оточенi фалангiстами серед цих скель, - продовжував похмуро Валенто Клаудо. - Випадково врятувалися лише поодинокi люди, якi знепритомнiли вiд ран i фалангiсти вважали їх мертвими... Скiльки врятувалося тодi патрiотiв? Може - п'ять, може десять... iз кiлькох сотень тих, що загинули тут... Один з них лежав отам, бiля тiєї високої скелi. Вiн опам'ятався вночi, коли фалангiсти вже пiшли. Побачив навколо себе гори трупiв, гори мертвих друзiв... i хотiв залишитися серед них i померти разом з ними, померти, як i вони... бо навiщо людинi жити, коли вмерли тi, кого вона любила i хто любив її?.. Але тiєї ж ночi сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстрiл. Вони поховали мертвих i винесли звiдси кiлькох живих... в тому числi i цю людину...
- I це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти! - збуджено вигукнув Олесь. Вiн i сам не знав, звiдки виникла в нього ця впевненiсть, але юнак усiєю душею й серцем-вiдчував, що то був Валенто Клаудо: стiльки суму, стiльки щирого глибокого почуття бринiло в його голосi...
- Хiба це, Олесю, має значення? - гiрко посмiхнувся Валенто. - Хай то був я, - що змiнюється вiд цього?.. Загиблих друзiв i товаришiв не врятуєш, не повернеш до життя... Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за мiсце... i чому воно священне i для мене, i для всiх тих, хто любить народ Iберiї, пригнiчений кривавим Фернандесом i його поплiчниками...
- I тут буде ще великий пам'ятник, буде, Валенто, я вiрю в це! - палко сказав Олесь, стискаючи мiцну руку свого друга i заглядаючи йому в очi.
Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слiдом за iншими, наближаючись до високої скелi, яка немов панувала над сусiднiми. Ось Сивий Капiтан спинився бiля неї. Спинилися й iншi у глибокому, урочистому мовчаннi. Нiхто не рухався, всi мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.
На нiй, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а пiд ним слова:
'Живi - безсмертним!'
Рука невiдомого патрiота зробила в скелi цей напис, увiчнивши ним любов i повагу людей, якi залишилися жити, до тих, хто вiддав своє життя в iм'я народу i став безсмертним..
Мовчання тривало. Нарештi Сивий Капiтан високо пiднiс руки з бiлими й червоними трояндами i гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелi, яка була свiдком героїчної загибелi патрiотiв. Широким жестом кинув вiн угору запашнi квiти. Вони злетiли в повiтря i рясним яскравим дощем упали до пiднiжжя скелi, вкривши барвистим килимом суху землю бiля нього
I знов тривало урочисте мовчання, яке було справдi красномовнiшим вiд усяких слiв. Олесь вiдчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку вiн усе ще тримав, i побачив як по щоцi його друга скотилася важка сльоза.
Сивий Капiтан рвучко повернувся i, не дивлячись нi на кого, рушив назад, до 'Люцифера'. I так само мовчки всi кинули останнiй погляд на високу скелю, повернулися i пiшли слiдом за ним. Лише бiля автомобiля Валенто Клаудо сказав Олесевi:
- Сьогоднi, хлопче, роковини з дня загибелi патрiотiв...
Олесь мiцнiше стиснув його руку. Юнак зрозумiв чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповiдь Валенто i потiм, стоячи в мовчаннi бiля високої похмурої скелi. Вiн зрозумiв, якi благороднi, глибокi почуття єднали людей, що оточували мовчазного i суворого Сивого Капiтана; вiн побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той вiдкрив перед ним, i вiдчув ще бiльшу повагу i симпатiю до нього i його товаришiв...
Як шкода, що вiн не знає нiчого нi про них, нi про оповитого похмурою таємницею Капiтана, нi про самий 'Люцифер' з його чи не фантастичними можливостями! Хто цi люди, що скупчилися навколо Сивого Капiтана? Може, теж волелюбнi iберiйськi патрiоти, як i Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батькiвщини з-пiд ярма жорстокої фалангiстської диктатури? Але ж хiба спроможнi кiлька людей, бодай у їх розпоряжденнi й є 'Люцифер', зробити щось вирiшальне в боротьбi з такою страшною силою, як фалангiстська органiзацiя, що обплутала цiлу країну, та ще й спирається на полiцiю, жандармерiю i вiйсько?..
Заглиблений у мiркування, юнак i не помiтив, як опинився бiля самого 'Люцифера', перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом вiн несподiвано почув своє iм'я. Це звертався до нього Сивий Капiтан, що спинився у дверях машини.
- Зайди до мене, Олесю, - сказав вiн, - я хочу з тобою поговорити.
Голос його звучав дружньо, очi дивилися на юнака привiтно, i все ж таки Олесь вiдразу розгубився. Про що може говорити з ним ця людина, яка по сутi тримає в своїх руках його долю? I що станеться, якщо Сивий Капiтан накаже йому залишити 'Люцифер'?..
Проте Валенто Клаудо вже пiдштовхнув його:
- Iди, хлопче: коли Капiтан щось каже, то треба виконувати негайно! Чуєш?
3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!
Усе ще вагаючись, Олесь вiдчинив прозорi дверi, що вели до кабiни керування 'Люцифером', i спинився. Сивий Капiтан уже сидiв у крiслi бiля пульта керування i щось записував, тримаючи на колiнах товстий зошит. Вiн пiдвiв голову, почувши кроки, й уважно подивився на юнака, немов приглядаючись, вивчаючи щось у ньому. Це тривало, можливо, всього секунду чи двi, але Олесь знову, як i тодi, коли Капiтан уперше зайшов до каюти, де вiн лежав з пов'язкою на головi, вiдчув, що ця людина дивиться на нього з якоюсь незрозумiлою зацiкавленiстю. Як i тодi, в глибинi гострих сiрих очей Капiтана наче спалахнув ледве помiтний вогник, - спалахнув i сховався. Що це означало, Олесь не розумiв, але вiн ладен був присягтися, що в тому уважному поглядi не було нiчого неприязного i навiть байдужого.
- Сiдай, Олесю, - мовив нарештi Капiтан, закриваючи зошит i повертаючись усiм корпусом до юнака. Його рука вказала на друге крiсло поруч з ним.
Олесь слухняно сiв. Вiн з повагою дивився на Сивого Капiтана. Йому дуже подобалося i викликало безмежне довiр'я це енергiйне, вольове обличчя з тонкими, мужнiми рисами i впевненим прямим поглядом сiрих очей з-пiд кошлатих густих брiв.
- Давай, друже мiй, поговоримо про твої справи, - почав Капiтан. - Ти вже нiби одужав i вiдпочив. Скажи менi, ти й зараз нiчого не пам'ятаєш про себе? Ну, хто ти, звiдки й куди їхав?.. Тiльки не хвилюйся, просто спробуй згадати. Ти розумiєш i переконався вже, мабуть, що я не ворог тобi, правда?
О, в цьому Олесь був певний, - i вiн з готовнiстю кивнув головою.
- Так от, чи не пощастить тобi щось згадати про себе?
Голос Капiтана звучав дуже щиро: так може говорити, думав Олесь, тiльки той, хто хоче допомогти, як справжнiй старший друг i товариш. А втiм, що мiг вiдповiсти збентежений юнак? Вiд усiєї душi вiн прагнув згадати бодай що-не-будь про себе й своє минуле - i не мiг! Проклята сiра пелена, проклята важка ковдра, яка вкрила собою все те, що було з ним ранiше, придушила, пригнiтила його пам'ять!
- Не можу... нiчого, нiчого не пам'ятаю, - болiсно вимовив вiн, з благанням дивлячись прямо в очi Капiтановi, наче намагаючись хоч тим поглядом переконати його в своїй щиростi. - Повiрте менi, я не обманюю вас... менi нема чого приховувати... але я нiчого не пам'ятаю... i не розумiю, звiдки це взялося...
Сивий Капiтан лагiдно поклав йому руку на плече:
- Я вiрю тобi. Iнакше ти не був би тут, зi мною, на моєму 'Люциферi'. Розумiєш? Адже мене нiхто не примушував брати тебе, коли ти лежав там, на дорозi, бiля залiзницi... та ще й залишати тут, у машинi, виходжувати тебе пiсля потрясiнь, якi ти пережив.
- Я можу тiльки дякувати вам... як рiдному батьковi, - вихопилося в Олеся вiд чистого серця. Капiтан ледве помiтно здригнувся, але зразу опанував себе.
- Дякувати менi не треба... в мене були на те свої причини. Як ти сказав? 'Як рiдному батьковi', так? Ну,
