ото й стався до мене саме так, згода?
Дивна, немовби й зовсiм невластива цiй твердiй, мужнiй людинi розчуленiсть забринiла в тих словах Сивого Капiтана, а рука його ще лагiднiше поплескала по плечу юнака, який, не замислюючись анi на мить, вiдповiв:
- Хiба можу я не погодитися, якщо ви дозволяєте?
- От i добре. А те, що ти втратив пам'ять, не страшно, це тимчасове явище. Таке з тобою трапилося внаслiдок потрясiння, якого ти зазнав пiд час залiзничної катастрофи. Вченi називають такий стан людини амнезiєю. Мине деякий час, ти остаточно заспокоїшся й одужаєш, до тебе цiлком повернеться пам'ять. Запевняю тебе: що менше ти думатимеш про свою хворобу, то скорiше вона покине тебе. Певна рiч, я не знаю, як саме це станеться. Iнодi в таких випадках пам'ять повертається до людини вiдразу, а iнодi потроху, поступово. Але повертається обов'язково! Головне, повторюю, не думай про це, не хвилюйся. Все буде гаразд - i дуже скоро, от побачиш!
Вiн говорив так переконливо, що не можна було не повiрити його словам. Олесь слухав Капiтана i вiдчував, наче щось зiгрiвається в його душi, наче починає розходитися той безнадiйний морок, який огортав її весь цей час. А Сивий Капiтан говорив уже далi - так само дружньо i спiвчутливо:
- Отож, будемо вважати, що з цим ми покiнчили. Але постають ще й iншi питання, якi нам з тобою треба вирiшити. Насамперед, що ти думаєш робити далi?
Це запитання було для Олеся чи не найважчим. Та хiба i в нього самого думки не поверталися весь час до одного i того ж: яка доля чекає його тепер, що мусить вiн робити?.. Чи можна було знайти на все це вiдповiдь?.. Юнак безпорадно дивився на свого спiврозмовника, який, мов розумiючи його стан, продовжував:
- Ти потрапив до мене випадково. Вiрнiше, я примушений був узяти тебе на 'Люцифер', щоб не залишати в руках агента полiцiї, яка чомусь дуже цiкавиться тобою. Я добре знаю, що таке фалангiстськi жандарми, знаю, що кожен, на кого вони полюють, вартий допомоги. Тому я вирiшив допомогти й тобi. Але - що робити з тобою тепер?
Вiн задумливо дивився на Олеся, немов зважуючи всi можливостi.
- Можна, наприклад, залишити тебе в якомусь мiстi чи селi. Проте мiсцевi жандарми одразу зацiкавляться тобою, запитають, хто ти й звiдки. Документiв у тебе немає. Вони затримають тебе, почнуть з'ясовувати i кiнець кiнцем довiдаються, що ти той самий юнак, якого полiцейський агент загубив пiд час залiзничної катастрофи. Ну, далi твоїй долi можна буде тiльки спiвчувати... Бо сказати, що я допомiг тобi втекти вiд полiцiї, хай навiть i не з твоєї волi, - це значить ще бiльше утруднити твою долю. Ти ж бачиш, як 'прихильно' ставиться до мене полiцiя... Що ж робити?..
Капiтан запитливо поглянув на Олеся, наче вагався. Зате юнак уже зробив свої висновки i палко промовив:
- Дозвольте менi залишитися тут, у вас!
- Залишитися на 'Люциферi'? - немовби здивувався Сивий Капiтан. - Але ж ти мав уже змогу переконатися, що полiцiя завзято полює i на мене, й на мiй 'Люцифер'...
- Їй легше схопити мене самого,- резонно зауважив Олесь.
- Це, звичайно, так, - погодився Капiтан. - З цього погляду тобi безпечнiше бути на 'Люциферi', нiж будь-де... принаймнi доти, доки ти на згадаєш, у чому тебе звинувачує полiцiя i як ти можеш захищатися...
Вiн замовк, мiркуючи. Олесь не зводив з нього очей i гарячково думав: цiєї хвилини вирiшується його доля, Сивий Капiтан може погодитися залишити його тут, а може й вiдмовити... треба, треба негайно довести йому, що вiдмовити не можна, треба упросити його, треба... I юнак швидко, плутано заговорив:
- Залиште мене тут, у вас! Я знаю, що не можу бути вам корисним поки що, бо нiчого не вмiю... але обiцяю, клянуся вам робити все, що ви скажете... виконуватиму яку завгодно роботу... тiльки не кидайте мене напризволяще... мене схопить полiцiя... i тодi... - Вiн не знаходив слiв, плутався в них, i тiльки його великi очi горiли пристрасним благанням.
- Але ж ти не знаєш нiчого нi про мене, нi про мiй 'Люцифер'...
- Зате я вiрю вам усiм серцем... i поважаю вас!
- Ти не знаєш тих, з ким я зв'язав свою долю, з ким тобi доведеться тут жити...
- Я знаю Валенто! I коли iншi такi, як вiн, я певен, що полюблю їх, як його!
- Ти не уявляєш собi, який небезпечний i важкий шлях я обрав. Передi мною великi труднощi i небезпеки, Олесю! Мене чекають, можливо, загрозливi несподiванки... навiть великий смертельний риск...
- Я не боюсь з вами нiчого! Дозвольте менi залишитися, прошу вас! Ви казали, щоб я ставився до вас, як до рiдного батька, правда?
- Так, - коротко вiдповiв Сивий Капiтан. Але в цю мить Олесь помiтив, як раптом змiнився вираз його обличчя. Немовби в ньому з'явилося дивне страждання, сiрi очi потемнiшали, зволожилися. Це тривало якусь мить, тiльки одну невловиму мить, - але було, було!
- От я й прошу вас, як рiдного батька: не кидайте мене, залиште на 'Люциферi'!
Сивий Капiтан пiдвiвся. Обличчя його знову набуло звичного вигляду людини, яка твердо знає те, чого вона хоче. Голос його лунав упевнено й рiшуче, коли вiн мовив:
- Гаразд, Олесю. Ти вже не маленький, з тобою можна говорити, як з дорослою людиною. Я залишу тебе тут. Тiльки обiцяй менi, що ти ще подумаєш, коли довiдаєшся, хто я i якi мої намiри. Тодi ти зможеш змiнити своє рiшення.
- Нiколи, нiколи я не змiню його!
- Гаразд, побачимо. Тодi тобi треба знати, що...
Вiдчинилися дверi. На порозi з'явився Валенто Клаудо. Вiн тримав у руцi якийсь папiрець. Обличчя його було збуджене.
- Пробачте, Капiтане, - сказав Валенто, - ось лист, який щойно одержали.
Сивий Капiтан узяв папiрець. Його сiрi очi швидко пробiгли по рядках. Нiщо не змiнилося в його обличчi, коли вiн вiдповiв:
- Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.
- Спасибi, Капiтане! - вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.
- Дякувати нема за що, - спокiйно зауважив Капiтан. - Берiть з собою Олеся, Валенто, i йдiть до каюти. Хлопець втомився вiд нашої розмови. Хай вiдпочине... Через двi години ми будемо бiля столицi i зробимо те, що вiд нас залежить.
Вiн одвернувся, вважаючи розмову закiнченою, i впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.
Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабiни. I в ту ж мить залунав дзвiнок, який сповiщав команду 'Люцифера', що автомобiль вирушає в путь.
Роздiл сьомий
1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ
Вони сидiли один бiля одного на вузенькому лiжку в маленькiй каютi, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому друговi, знав, що в таких самих каютах жили на 'Люциферi' й iншi члени команди, по двоє в кожнiй. Тим лiжком, яке тепер було вiддане Олесевi, ранiше користувався один з механiкiв машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лiкарнi.
У каютi точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись лiктями на колiна i поклавши на долонi пiдборiддя. Пiдлога каюти разом з лiжком раз у раз легко погойдувалась - i юнак розумiв, що 'Люцифер' кудись мчить з великою швидкiстю. Олеся не дивувала вiдсутнiсть поштовхiв, властивих руховi кожного автомобiля: адже вiн перебував не на якомусь звичайному автомобiлi, бодай i дуже удосконаленому, а на 'Люциферi', який мав фантастичну здатнiсть мчатися з величезною швидкiстю, навiть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозумiла здатнiсть, - юнак, звiсно, не знав, як не мiг би вiн пояснити й iнших чудодiйних властивостей дивної машини, де все вражало i здавалося неймовiрним: i тi екрани, на яких стовбури дерев наче танули i ставали прозорими, вiдкриваючи оковi спостерiгача те, що приховувалося за ними; i загадковий штурвал у кабiнi Сивого Капiтана, який самостiйно, немов розумна iстота, повертався i керував машиною без дотику рук водiя, та ще й на вузькiй, звивистiй дорозi; i те, що 'Люцифер' мiг стрибнути з кручi в море - i
