залишитися непошкодженим... та хiба мало було тут чудес технiки, з якими чи не на кожному кроцi стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вiрячи своїм очам?..
Та все це зараз вiдiйшло нiби на другий план, було вiдтiснене в уявi юнака iншим, тим, що неквапливо, рiвним голосом розповiдав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокiйно, але Олесь вiдчував, що пiд тiєю зовнiшньою стриманiстю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокiйною, коли нею оволодiвають згадки про страждання iнших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповiдь. Вiн бачив, як час вiд часу хмурнiшає обличчя його друга, як на нього мов набiгає тiнь,i тодi хмурнiшав i сам юнак, вiдчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповiдав Валенто. I от що розповiв Валенто Клаудо Олесевi.
2. ЕРНАН I АЛЬВАРЕС
Талановитий iнженер i дослiдник Ернан Рамiро привернув до себе увагу товаришiв i професорiв ще задовго до того, як вiн блискуче закiнчив фiзичний iнститут у столицi. Це було задовго й до того, як державну владу в Iберiї захопила чорна фалангiстська партiя на чолi з генералом Фернандесом. Коли б тодi Ернана Рамiро спитали, хто такi фалангiсти, - молодий студент тiльки недбало вiдмахнувся б: що йому до тих фалангiстiв, якi про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв'язане з полiтикою. А саме полiтика завжди була чимсь цiлком стороннiм для Ернана Рамiро, бо всi його iнтереси поглинала наука, її глибина, її сяючi неозорi обрiї, до яких ведуть людину надiйнi щаблi математичних висновкiв, смiливих i дотепних логiчних побудов, - непорушнi щаблi, створюванi завжди нестримним, охопленим одвiчною жагою пiзнання людським розумом.
Вiдважний людський розум, озброєний наукою, розкриває перед нами найглибшi вражаючi таємницi Всесвiту, сягаючи далеко поза найвiддаленiшi галактики. I той же самий допитливий людський розум проникає в найтоншi загадки атомного ядра, дослiджуючи те, що й зовсiм недоступно людському оку, грунтуючись виключно на теоретичних мiркуваннях. I тодi захоплене людство довiдується про непорушну єднiсть усього, що створює невичерпний Всесвiт, вiд гiгантських космiчних сонць, що велично линуть у неосяжному холодному просторi, до найменшої частки атомного ядра, до важкого протона i байдужого до всього нейтрона. Все пов'язане непорушними науковими законами, все складає одне величезне цiле - без кiнця i без краю.
Хай багато чого ще не знає наука, хай щоразу стикається вона з новими й новими загадками й таємницями природи,- смiливий людський розум поступово розкриває їх, з'ясовує й переможно просувається далi й далi. Що з того, що людство нiколи не зможе до кiнця пiзнати таємницi матерiї, бо вона невичерпна? Це ж тiльки краще для людини, бо завжди, скiльки б не iснувало людство, виникатимуть перед нею, перед її свiтлим розумом новi й новi проблеми, питання, завдання. Значить, завжди, перед людством будуть широко вiдчиненi дверi до дальшого, ще глибшого пiзнання свiту й природи. Що може бути прекраснiшим для людського розуму, нiж такi величнi, невичерпнi перспективи?..
Так мiркував, так палко доводив друзям пристрасний молодий студент Ернан Рамiро. I якою жалюгiдною, не вартою уваги рiччю здавалася йому жорстока i дрiб'язкова полiтика, що нею займаються рiзнi там партiї та угруповання, - фалангiсти, соцiалiсти, анархiсти, комунiсти тощо! Це все, як презирливо казав Ернан Рамiро, призначене для натовпу, для задоволення його мiзерних побутових потреб, для задоволення честолюбства полiтичних ватажкiв. Хiба можна порiвнювати цi мiзернi, обмеженi iнтереси з захоплюючими своєю величчю прагненнями скерованої в невичерпне майбутнє науки?.. Та лише сама енергiя атомного ядра дасть людству незрiвнянно бiльше, нiж обiцяє йому не тiльки одна якась полiтична партiя, а й усi вони, разом узятi! А енергiя атомного ядра, в свою чергу, то лише малесенька частка тiєї неймовiрної сили й могутностi, яку дасть людству наука... Про що ж тут далi говорити?..
Таємницi далекого Всесвiту, хоч якi велетенськi вони були, не приваблювали Ернана Рамiро.
- Я - людина практична, мене цiкавить те, що можна використати, посмiхаючись, казав вiн. - А Всесвiт, космос тощо, певна рiч, хоч i дуже красивi й романтичнi, але надто далекi; я ж хочу займатися тим, що, зрештою, принесе в мої руки практичну користь. Великий космос цього менi не дасть. А малесеньке атомне ядро, механiка - дадуть!
Саме в цiй галузi вiн i працював. I працював не як студент, який покiрно i слухняно виконує вказiвки професорiв, побоюючись самостiйностi. О нi! Ернан Рамiро був злiплений з iншого тiста. Побудова нових смiливих теорiй i найскладнiшi, найтоншi експерименти, якi злякали б декого з досвiдчених дослiдникiв, - ось що тягло Ернана Рамiро до себе, наче магнiт. Ще студентом вiн написав оригiнальну наукову працю пiд назвою 'Деякi особливостi подiлу електричних сил в атомному ядрi', пiдкрiплену разючими наслiдками його власних експериментiв на цю тему. Навколо працi студента Ернана Рамiро розгорнулися пристраснi науковi суперечки, вона була невдовзi перекладена на iншi мови i надрукована в наукових журналах багатьох країн.
I ця ж таки праця поклала фундамент мiцної дружби мiж Ернаном Рамiро i Анхело Альваресом, теж студентом, який не менш пристрасно захоплювався iншою галуззю новiтньої технiки - електронiкою i автоматикою. То була дружба двох ентузiастiв науки, дружба, що грунтувалася не тiльки на взаємних симпатiях i повазi, а й на спiльному переконаннi, що в результатi такого єднання можна досягти надзвичайних наслiдкiв. Анхело Альварес, який полюбляв точнi й стислi формулювання, одного разу так висловився з приводу цього:
- Архiмедовi потрiбен був важiль, щоб перекинути земну кулю. Застарiла технiка! Ми з Ернаном зробимо це легше. Вiн дасть потрiбну енергiю, а я засоби керування тiєю енергiєю. Тримайся, стара Земле!
Ернан Рамiро не заперечував. Так само, як Анхело вiрив у його здiбностi фiзика-атомника, так i Ернан захоплювався конструкторським талантом Альвареса i чудодiйним умiнням його справдi золотих рук. Наполеглива праця Ернана Рамiро тiльки обiцяла разючi наслiдки в майбутньому; тим часом Анхело Альварес вражав усiх уже тепер чи не кожною своєю новою роботою, новою конструкцiєю. Здавалося, що досить йому було зацiкавитися певною iдеєю, як вона без найменшої затримки перетворювалася в його свiдомостi на закiнчену механiчну систему. Насвистуючи нескладну мелодiйку, вiн легко, майже недбало накидав на шматку паперу прозорi штрихи рисунка чи ескiза. I за тим рисунком або ескiзом одразу можна було будувати бездоганний механiзм, який починав працювати майже без налагоджування чи пiдгонки.
- Ти, Анхело, i сам як той автомат, - жартував Ернан. - Досить вкинути в тебе iдею, як ти у вiдповiдь майже негайно викинеш з себе готову конструкцiю! Твоя механiчна черепашка - твiй прообраз, бо ти так само автоматично знаходиш вiрний шлях, як i вона.
Вiн мав на увазi чудодiйну механiчну 'черепашку, виготовлену Альваресом, ще коли вiн був студентом- першокурсником, у години дозвiлля, як забавку. Але та забавка примушувала всiх, хто бачив її в дiї, розгублено розводити руками i без кiнця дивуватися.
Уявiть собi невелику округлу рiч завдовжки не бiльше п'ятнадцяти сантиметрiв на малесеньких, непомiтних зовнi, колiщатках, прикриту зверху овальним блискучим панциром, що надавав їй подiбностi до черепашки, хоч, правда, тiльки з одним скляним оком, яке мiстилося у переднiй частинi панцира.
Анхело Альварес ставив свою черепашку посерединi кiмнати й казав:
- Ну, дитино, побiжи пiд крiсло на тому кiнцi кiмнати. Як я гукну, ти й побiжиш, гаразд? А щоб тобi було на чому продемонструвати свiй розум, я поставлю рiзнi перепони. I вiн розставляв на шляху черепашки стiльцi, клав на пiдлогу книжки тощо. Потiм голосно гукав:
- Вперед, черепашко!
I механiчна черепашка бадьоро вирушала в путь. Вона неквапливо, як i належить черепашцi, повзла по пiдлозi намiченим напрямком, самостiйно спиняючись перед перешкодами; на хвильку немов замислювалася перед ними, потiм повертала, обходила нiжку стiльця чи книжку i повзла далi до заздалегiдь вказаного крiсла, до своєї мети. Нiхто нею не керував, нiхто не торкався її, - а вона повзла й повзла, вибираючи собi шлях, наче розумна жива iстота!
Коли черепашка майже досягала мети, Альварес несподiвано грiзно гукав:
- Стiй! Тут не можна!
I черепашка слухняно спинялась. Вона застигала на мiсцi, мов мiркуючи. А тодi повертала, обходячи те мiсце, на яке їй забороняв ступати володар, i повзла далi, аж доки не залазила пiд призначене крiсло. Анхело весело кричав їй:
- Назад, дитинко, до мене!
Вкрай враженi глядачi бачили тодi, як черепашка поверталася i так само неквапливо вирушала в зворотний шлях, до свого господаря. Вона так само обережно обходила всi перешкоди, прямуючи до
