Якось під час такого пильнування Делія, дивлячись у вікно, вигукнула:
— Корабель!..
Рут спершу не зрозуміла, що саме так схвилювало Делію. Хіба вона ніколи не бачила кораблів? Що ж тут незвичайного?
Але за хвилину вбіг Професор. Він був схвильований не менше, ніж Делія. Наблизився до дівчинки, вхопив її за руку.
— Рут! Ви повинні мені допомогти. Інакше загине вся наша справа. Едмундо мусить знищити цей корабель.
— Знищити!? — вжахнулась дівчинка. — Навіщо?..
— Там наші вороги. Боюсь, що Едмундо мене не послухає. Але досить вашого слова — і з кораблем станеться те ж саме, що ви зробили з Чорною фортецею.
Рут вагалася. Вона вірила, що Професор був доброю людиною. Хоч його досліди здавались Делії жорстокими, але це він дав земне існування Едмундо. Звісно, ті істоти, яких він творив із клітинок Делії, — це жертва, велика жертва! А хіба сама Рут була милосердніша, коли послала Едмундо на Чорну фортецю? Хіба там не було жертв? Довелося винищити майже всю сторожу. То були люди, які з чужої волі охороняли ненависні мури. І скільки дітей залишилися сиротами!..
В руках дівчинки тремтіла коробочка, яку подав Професор.
— Викликайте!..
Дівчинка послухалась. Вона почала кликати Едмундо.
Професор вийшов. І тоді до Рут підбігла Делія.
— Міс! Я чула, що він казав. Він хоче знищити корабель. Я не знаю, до чого тут Едмундо. І взагалі в сатанинських справах Професора я нічого не тямлю. Знаю лише одне: якщо він каже, що на кораблі його вороги — значить, там наші друзі.
Делія давно жде, що з’явиться корабель, який принесе їй визволення. Минали роки, а корабель не з’являвся. І ось нарешті! Невже міс гадає, що їй тут буде солодко? Треба тікати, негайно тікати із цього пекла…
Рут зовсім розгубилась. На чиєму боці правда? А що, як Делія просто нездатна зрозуміти Професора? І, може, те, що вона вважає злом, насправді було добром?
Нарешті Рут почула голос Едмундо. Ні слова від себе — просто переказала йому те, чого вимагав Професор.
Едмундо відповів:
— Професор мені казав. Хіба цей корабель чимось загрожує? Навіщо його нищити?
— Не знаю, — призналась Рут. — Нічого не знаю.
— Гаразд. Я просто його зупиню. Потім побачимо.
— Зупиниш?..
— Так, Рут. Далі він нікуди не рушить.
Це був електрохід середньої потужності. Професор, який чув розмову поміж Рут і Едмундо, за допомогою акустичних приладів дослухався до роботи його двигунів. Двигуни працювали бездоганно. Та ось виникли перебої. І нарешті гребні гвинти замовкли.
Судно безпорадно гойдалося на хвилях у відкритому океані — за межами лагуни. Десь там метушаться електрики, шукають причин аварії. Але ніхто з них не знає, що аварія ця не випадкова: Едмундо власним полем перемкнув мережу і випив енергію із пускових акумуляторів. Зайвину енергії він розрядив над судном, вдарила гроза, проте ніхто з екіпажу не зазнав шкоди.
«О боже! — думав Професор. — Він же здатний зупинити будь-який двигун. І не один — десятки, сотні двигунів! Спинити вуличний рух навіть у такому місті, як Нью-Йорк. Перетворити цілу ескадру на купу консервних бляшанок. Бери її голими руками! Але ж як його приручити? Як зробити Едмундо слухняним та згідливим?»
Тут, мабуть, слід пояснити, чому Професор був збентежений появою корабля. Справа в тому, що міжнародна організація, яка займалась вивченням океанських глибин, довідалась про таємну діяльність Професора, котрий виступав від її імені. Звісна річ, ця діяльність не мала нічого спільного з тим, чим займалась організація. Професор кидав тінь на її наукову совість, через те саме вона вимагала притягнення його до відповідальності. Уповноважені цієї організації побували навіть у місті, де жив Себастьян. Їм стало відомо про викрадення Рут. Марлон був радий позбутися старого. Він охоче його відпустив. Разом з Себастьяном виїхали Хосе Безвухий та Педро.
Про Едмундо вчені поки що нічого не знали. Вони були певні: Професор викрав Рут для того, щоб зробити її донором. Себастьян та його друзі були запрошені на корабель як свідки.
Вельми впливові особи, які були дуже зацікавлені в дослідах Професора, відразу ж попередили його про небезпеку.
І ось тепер заспокоєний Професор за допомогою бінокля спостерігав корабель, що, на його думку, незабаром має розбитись об підводні рифи. Вітром і течією його гнало туди, де чатувала на нього неминуча загибель. Який він наївний — цей Едмундо! Син Блискавки гадав, що, спинивши корабельні двигуни, не завдасть нікому шкоди. Що ж, йому можна вибачити: маючи надмір сили, Едмундо не мав земного досвіду…
Тим часом Рут помітила, що губи Едмундо злегка затремтіли. Ворухнулась брова, розплющились очі. Делія, яка стежила за кораблем, на мить забула про нього. Де вже не забути, коли перед тобою воскресіння із мертвих!
— О містер Едмундо! — зворушено прошепотіла Делія. — Ви так міцно заснули. А в нас велика новина. На горизонті судно!.. Вас це не дивує? Але зрозумійте: сюди ніколи не заходять кораблі. Тут можна прожити все життя й не побачити жодного корабля.
Ці слова Делії, звернені до Едмундо, свідчать самі за себе: згодом вона переконалася, що Едмундо не був Професоровим роботом. Ким же він був? Цього поки що Делія не знала.
Коли Делія знов обернулась до вікна, на її обличчі з’явилось розчарування.
— Він віддаляється! — болісно простогнала вона.
Раптом Рут почула із коробочки чийсь тривожний голос:
— Едмундо! Едмундо!..
Спершу вона гадала, що то був голос Професора. Бо хто ще міг його кликати? Та ось коробочка обізвалася знову:
— Едмундо, сину мій! Якщо ти чуєш мене — відгукнися. Я жду тебе на кораблі… Едмундо, Едмундо!..
— Батько! — збуджено вигукнув хлопець. — Він на кораблі. Я мушу негайно летіти до нього. Зачиніться, нікого сюди не впускайте. Я незабаром повернусь.
Спантеличена Делія, нічого не тямлячи, підтримала Едмундо, який тут же поточився і ледве не впав. Його поклали на канапі. Позачинявши двері, знов почали пильнувати непорушне тіло.
Тим часом Едмундо у вигляді полум’яної кулі кружляв над кораблем. Тепер він добре чув голос батька.
— Едмундо! — кричав він у небо. — Я бачу тебе. Але з нами сталося лихо.
— Тату! Це я забрав енергію. Я зараз її поверну. Нехай запускають двигуни.
Полум’яна куля зникла. І відразу ж на кораблі радісно загукали, кинулись обіймати одне одного. За кормою запінилась, завирувала вода. Корабель рушив з місця і попрямував до острова.
Професор зрозумів: гостей доведеться прийняти. Але їм слід показати лише те, що не може викликати осуду. Всі тридцять Делій, чорні та білі роботи були виведені із бараків і сховані в гущавині лісу. Схованку не можна було вважати надійною, через те довелось виставити охорону. В бараки поселили мавп, на яких також провадились досліди.
Нарешті ці готування було закінчено, і Професор згадав про Рут. Делія, на його думку, не становила небезпеки — просто собі покоївка, та й годі. Але що робити з дівчинкою?..
Коли Професор наблизився до кімнати, де лежав Едмундо, двері вже були відчинені, а Рут і Делія сиділи біля непорушного тіла.
— Рут! — сказав Професор. — Ходімте зі мною. Я хочу дещо вам показати.
Рут простягнула Професорові рацію.
