жити простими радощами, які дарує людині її земне існування. Бути носієм електронної пам’яті — хай навіть пам’яті цілого Всесвіту! — це ще далеко не все. Треба ж бути щасливим! А яке ж то щастя, коли Едмундо навіть для Рут не знаходить слів, котрим належить прикрасити людське життя? Його розум пригнічує надмір інформації. І ніякого досвіду у спілкуванні з людьми. Це дуже велика вада.
Едмундо все ще не міг звикнути до нового життя. Невже він справді став людиною?..
Треба було заробляти на їжу, на одяг. Звісно, все це приходило від Сонця, але приходило через людські руки.
Мірта влаштувала Себастьяна двірником. Старий нездужав, роботу перейняв на себе Едмундо. Його не раз лаяли за невміння. Та хлопець так старався оволодіти своїм нехитрим ремеслом, що гніватись на нього було грішно.
Рут спершу плакала, дивлячись, як її полум’яний лицар вигрібає із двору смердюче сміття. Але Хосе її заспокоїв: нехай Едмундо спершу навчиться стояти на землі. Це ж його перші кроки…
Рут ходила в школу. Те, чого там навчали, здавалося Едмундо таким неприродним, як і гроші. Особливо його дивувала наука про всевладну істоту, яку величали богом.
Через те вони ніколи й не говорили про школу.
А Себастьяна все більше непокоїла надмірна серйозність Едмундо.
Старий намагався прищепити хлопцеві почуття гумору. Але й сам Себастьян мав його небагато. Лишалося розвивати в синові бачення прекрасного.
Минуло років зо два. Якось вони виїхали на літо в гірське селище. Після того, як Себастьян повернув додому її викрадену небогу, Мірта на нього мало не молилася. Вона охоче відпускала Рут. Хатинка, недбало складена із сірого каміння, тулилася до прямовисної скелі. Відразу ж за порогом шелестів виноградник. А внизу, в широкому межигір’ї, розбиваючись об уламіки скель, пінилась, вирувала гірська річка. Рут удосвіта будила Едмундо. По крутих крем’янистих стежках вони підіймалися високо в гори. Село ще дрімало в росяному мороці, а тут уже панувало червоно-мідяне сонце.
Мабуть, добре знав Себастьян, як розбудити в Едмундо почуття земної краси. Бо що є прекраснішого, ніж зустріч Сонця в горах?..
Рут, яка дивиться в Сонце, мов у свічадо. Сонце, яке оглядає Рут з батьківською ніжністю, ніби питаючи: ти вмієш бути щасливою, людська дитино? Роса на цупких, приземистих квітах. Кожна росинка повторює цілий світ у його космічній величі…
Едмундо зараз нічого не знає. Бо ні логіка, ні тисячолітня інформація, закладена природою у його «Я», не допоможуть зрозуміти, чому його рука так несміливо шукає руку дівчинки.
Стрепенулась, але руки не вирвала. Тепер він був для неї не полум’яний лицар, що здатний жити лише в мріях. Він був такий, як інші хлопчики, попри всю незвичайність його походження.
— Мені боляче, — сказала Рут з лагідною посмішкою.
Едмундо звільнив її руку. Було прикро, що він усе ще не навчився користуватися пальцями.
— Рут, пробач…
— Та ні! Я пожартувала.
Її сміх, веселі іскорки в зіницях, гра світла й тіней на обличчі, густі зуби, що були рожеві від ранкового сонця, — все це п’янило Едмундо, вимагало якоїсь дії чи, може, незвичайних слів. Не знаючи, що саме його підштовхує, Едмундо підняв важкий камінь і кинув униз. Перестрибуючи через низькорослі чагарники, камінь зник з їхніх очей. Цей вчинок був таким хлоп’ячим, що Рут знову засміялась.
— Ти схожий на Роберто. Це він любить жбурляти каміння. Та ще дарувати дівчатам мишей в акуратних пакуночках. Розгорнеш пакуночок — а мишка стриб, стриб… Ух! Аж зараз моторошно.
— Хто такий Роберто? — ревниво запитав Едмундо.
— Ніхто. Просто хлопчик із сусіднього двору.
Внизу, на ледь помітній стежині, з’явилася людська постать. То був літній селянин, що вів за собою нав’юченого ослика. Мабуть, подорожній не сподівався зустріти будь-кого. Він зупинився, вдивляючись у підлітків, що маячіли на тлі ранкового неба. Хотів було повернути назад, але махнув рукою й пішов далі. Ослик неохоче плентався за ним. Стежка в’юнилася поміж скелями так, що селянинові мимоволі доводилось пройти дуже близько від юних незнайомців.
На безлюдних гірських стежках перехожі не розминаються без розмов. Довгі ті розмови чи короткі — це залежить від обставин.
— Чиї ви будете? — запитав селянин, спроквола шаркаючи шкіряними постолами об каміння.
Едмундо здивувало це запитання — адже ж воно було звернене до людей! А чиєю може бути людина, якщо вона вільна? Проте він промовчав.
— Ми тут відпочиваємо, — відповіла Рут.
— Нікого не бачили?
— Нікого.
Селянин підняв голову, пильно оглянув сивувате пасмо гір. Стежачи за його поглядом, Едмундо помітив те, що прикувало увагу подорожнього. По той бік провалля на виступі скелі стояло троє бородатих людей. На їхніх грудях висіли автомати.
— Хто ті люди? — з незвичною суворістю в голосі запитав Едмундо.
— Багато знатимеш — рано постарієш, — не повертаючи голови, відказав селянин і зашарпав ледачого ослика.
Едмундо заступив йому дорогу.
— Мені треба знати, хто ті люди, — тоном, який не дозволяв заперечень, промовив Едмундо.
— Геть з дороги! — погрозливо процідив крізь зуби селянин.
До Едмундо підбігла Рут.
— Едмундо! Навіщо тобі?
Її здивувала, навіть налякала несподівана задерикуватість Едмундо. Вона не розуміла, що це була тільки наївна прямолінійність, яка походила від незнання звичайних правил спілкування з людьми.
— А може, то повстанці, які втекли із Чорної фортеці, — сказав Едмундо.
Зачувши ці слова, селянин відскочив убік, ніби його вжалила змія. Миттю в його руках з’явився автомат. Мабуть, селянин вихопив його із в’юка.
— Руки вгору! — скомандував він. Едмундо не лише не виконав команди, а крок за кроком наближався до селянина.
— Едмундо! — мало не плакала Рут. — Облиш його. Він стрілятиме.
Ніби не чуючи його слів, Едмундо вперто прямував на селянина.
— Мені треба знати, де перебувають повстанці. Ви теж, мабуть, повстанець.
І тут подорожній випустив чергу з автомата. Відстань до Едмундо не перевищувала трьох кроків. Промахнутись він ніяк не міг. Але Едмундо навіть не похитнувся. Очі селянина вирячились від жаху, руки тремтіли, рот конвульсивно скривився. Він іще раз натиснув на курок. Автомат заторохтів, застрибав у його руках. Але людська постать стояла, мов тінь, якій байдуже до куль, що летять крізь неї.
— Згинь, нечиста сило! — ледве чутно пробурмотів селянин, опускаючи автомат.
Едмундо підійшов до нього майже впритул і лагідно промовив:
— Сідайте. Нам треба побалакати.
З цими словами Едмундо спокійно сів на камінь. А селянин все ще тремтів від містичного жаху.
— Або ви сам Христос, або ж сатана, — мовив він, встромляючи непотрібного автомата в мотуззя, яким було перев’язано в’юк.
Тим часом підійшла Рут. Вона лише зараз пригадала, що тіло Едмундо не боялося куль. Дівчинка була бліда від пережитого хвилювання.
— Сеньйоре! Едмундо не хотів заподіяти вам лиха. Це він зруйнував Чорну фортецю.
— Слухай, дитино, — суворо блимнув селянин з-під насуплених брів. — Бреши, та знай міру. Чорну фортецю зруйнувала десниця Всевишнього. Я вже бачу, що ви не вороги. Але хто ж ви? Чого вам треба? Може, ви й справді посланці небесної сили. Бач, одяг наскрізь продірявлений. Значить, я не промахнувся. А він навіть не почухався.
— Цього ви не зрозумієте, — серйозно сказав Едмундо. — Для мене що муха, що куля — однаково.
І хоч це була правда, але Едмундо пошкодував, що в нього вихопились оці слова.
