Бачив тільки його маленьке серце.
— Мені холодно, — заблимав світлячок. Себастьян загорнув його в електричну грілку, якою обмотував хворі суглоби. І вони обоє заснули.
II. Співрозмовник у кисеті
Прокинувшись, Сабастьян негнучкими пальцями відразу ж намацав грілку. Розгорнувши її, він мало не скрикнув з подиву: світлячок виріс до розмірів яблука. Тепер Себастьян уже не наважувався до нього доторкнутись — боявся, що серце Едмундо вибухне, як вибухають кульові блискавиці.
— Я ніколи так смачно не снідав, — весело заблимав невидимий син.
Себастьян зміркував, що їжею для його сина була електрична енергія. І хоч це спершу вразило старого, але потім він дійшов висновку, що людська їжа — це теж, зрештою, законсервована енергія сонця. Просто ця енергія по-різному засвоювалась. Люди беруть її із хліба. Зараз Едмундо брав її із дротів. Для нього це було так просто, як для людини з’їсти шматок хліба.
Одного разу, повернувшись від Мірти, Себастьян не застав Едмундо. Серце старого виповнилось горем. Тепер йому знов доведеться розмовляти тільки з хмарою.
Та ось він почув променевий голосок:
— Тату! Ти мене шукаєш? Я тут, біля тебе.
— Але ж я зовсім тебе не бачу, — полегшено зітхнув Себастьян. — Куди ти закотився? Для тебе це дуже небезпечно.
— Ні, — відказав Едмундо. — Коли я розгортаюсь — мене не зможе дістати жодна залізна змія. Я танцюю по них, а вони мене навіть не помічають. Тоді мені так весело!
Залізними зміями Едмундо називав телефонні дроти, водогінні труби — словом, усе те, що здатне викликати розряд блискавки.
Виявляється, природа подбала про безпеку променевих істот. Полум’яний клубочок розгортався в просторі, ставав зовсім невидимим, вільно мандрував по металевих спорудах, не боячись, що якась із них захопить і одним ударом зажене в землю.
Едмундо знов згорнувся в променеву кулю і наблизився до батька:
— Ти кудись ходив. А мене покинув. Не кидай мене, тату. Я хочу бути завжди з тобою.
— Спасибі, Едмундо, — зворушено проказав старий. — Але як же нам бути? Ти ж не хлопчик, а блискавка. Тебе не понесеш на руках, як носять людських дітей.
Кажучи це, Себастьян дістав кисет і почав натоптувати тютюном люльку. Так він робив завжди, повернувшись від Мірти. Кисет, виготовлений із чорної гуми, нагадував плескатий диск. Як тільки Себастьян виймав із нього пальці, отвір пружинисто закривався. Такий кисет можна кинути у воду, а тютюн все одно залишиться сухим. Це був подарунок моряка, з яким Себастьян колись приятелював.
Зараз пальці Себастьяна були занурені в кисет.
— У тебе є добра хата для мене, — сказав Едмундо. — Я вже якось там був. Але в тій хаті багато смердючого сміття.
Радісна думка змусила Себастьяна посміхнутися. Едмундо був у кисеті! Нічого кращого не можна вигадати.
Себастьян витрусив із кисета тютюн. Вимив, висушив на сонці.
— Ти — великий кмітливець, Едмундо. Я думав про одяг для тебе. Та, мабуть, мій мозок висох від старості. А ти сам собі знайшов і житло, й одяг.
Відтоді вони разом мандрували по місту. В кишені Себастьяна лежав його заповітний кисет, а в ньому жив Народжений Блискавкою. Ця несподівана, але така доречна схованка зовсім не заважала їхній розмові. Для хвиль, на яких вони перемовлялись, гума була прозора.
Себастьян намагався розповісти синові про все, що бачив довкола себе. Для Едмундо-Блискавки це був зовсім незнайомий і незрозумілий світ.
Ось до якогось добродія наблизилась жебрачка з консервною бляшанкою в руці. В бляшанці бряжчали дрібні монети. Чоловік недбало кинув кілька монет і заспішив далі.
Цей буденний епізод викликав цілу зливу запитань.
— А що таке жебрачка? — питав Едмундо.
— Людина, яка не має ні притулку, ні їжі, — пояснював старий. — У неї нема грошей.
— А що таке гроші?..
Виявилось, що на це запитання не так легко відповісти. А може, навіть важче, ніж на будь-яке інше. Їжа — це енергія Сонця, згущена в плодах. Плоди можна купити за гроші. Що ж таке гроші?
Після тривалих роздумів Себастьян пояснив:
— Умовні знаки… За допомогою цих знаків люди обмінюються енергією Сонця.
— Виходить, якщо немає грошей, людина не може взяти того, що їй дає Сонце. Але ж ти береш.
— Що я беру? — здивувався Себастьян.
— Береш їжу із дротів. Хіба ж то не енергія?
Себастьянові завжди дошкуляв голод. Мірта дедалі ставала скупішою. Йому й зараз шлунок судомило. І все ж він знову посміхнувся. Це була його друга посмішка за останні двадцять років.
— Ні, синку. Я так не можу брати енергію. Я просто вигріваю старі суглоби. До того ж я краду енергію. Це дуже негарно. Але що тут можна вдіяти?
— Красти — де значить брати без грошей?
— Так.
— У вас багато зла, — скрушно промовив Едмундо. — Поміж Сонцем і людиною стоять гроші.
— На жаль. Але без грошей не можна прожити, — зауважив Себастьян.
— Як же ти живеш, тату?
— Кепсько. Дуже кепсько.
Запала мовчанка. Себастьян відчував, що в променевому серці Едмундо щось боролося, шукало виходу. Нарешті Едмундо сказав:
— У тебе зараз будуть гроші.
І сталося неймовірне. Кисет вислизнув із кишені, поплив над головою Себастьяна. Він плив так само вільно, незалежно, як рухалась кульова блискавка. Це відразу ж прикувало увагу перехожих. Їх не можна було здивувати гумовою кулею, що плаває в повітрі. Але ця невелика куля була справді жива. Вона то летіла проти вітру, то раптом зависала в повній нерухомості над чиєюсь головою.
Якийсь здоровань ухопив її в руки, мов звичайний м’яч. Але в ту ж мить м’яч пружно вислизнув із його пальців і вдарив переляканого здорованя, мов кулак досвідченого боксера. Здоровань упав. Люди спершу засміялись, потім, ніби отямившись, почали перешіптуватись:
— Що це? Звідки? Диявол у кисеті.
— Отой старий, певно, циркач. Ілюзіоніст. Це його фокуси.
Тим часом чарівний кисет, покружлявши в повітрі, ковзнув по кістлявій Себастьяновій спині і повільно пірнув у його кишеню.
Публіка заплескала в долоні:
— Віва! Віва!..
— Покажи іще.
До Себастьянових ніг посипались мідні та срібні монети. Давно він не бачив стільки грошей. Тепер скупа Мірта нагодує його королівським обідом. Страждав Себастьян від того, що йому на старості довелося заробляти на життя отаким чином.
— Прости мені, Марсело! — шепотів Себастьян. — В тебе завжди було добре серце. Хіба я винен, що вони вигнали мене з роботи? Вигнали за нашого Едмундо. Бо наш Едмундо не хотів, щоб на цій землі у людей відбирали світло.
