— Ну, як там у вас, у чаклунів?.. Щось шепочуть. Виголошують якусь тарабарщину.
— Мені не потрібна тарабарщина, — стомлено посміхнувся Себастьян. — М’яч буде там, куди я його пошлю.
Спрямований сильним ударом, він і справді полетів у ворота. Але що це? Біля самісіньких воріт його ніби занесло вітром. Окресливши ледь помітну дугу, він перелетів через штангу і впав за межами поля. Навіть воротар гостей стояв з безтямно роззявленим ротом. На трибунах лаялись, репетували, шарпали одне одного. Ніхто не розумів, як міг влучно спрямований м’яч сам — ніби за власною волею — обминути ворота. Вітру не було. Навіть листя на деревах не ворушилось.
Генерал гнівно глянув на Марлона. Розлючений Марлон непомітно для інших стусонув Себастьяна.
— Що це означає? — зловісно прошепотів атлет.
— Ви ж наказали діяти так, щоб публіка нічого не помітила.
— Але ж м’яч летів у ворота! Законний гол.
— Ще рано. Я просто хотів показати, що м’яч виконує мою волю.
Це трохи заспокоїло Марлона. Доказ був справді переконливий, а Себастьян був у його руках.
Далі все йшло досить буденно. Важко було визначити, хто переможе. Сили здавались рівними. Себастьян заспокоював Марлона, обіцяючи своє втручання десь наприкінці матчу. Бо інакше гра буде нецікава, публіка розчарується.
Сенсація сталася тоді, коли до кінця гри лишалось п’ять хвилин. М’яч ніби сказився. Він робив такі дивовижні зигзаги й петлі, яких не зміг би пояснити жоден фізик. Ось він уже у воротах господарів поля! Глядачам здавалося, що цей гол забив собі сам воротар. Так само здавались випадковими і ще два голи, які були забиті протягом останніх трьох хвилин.
Обличчя Генерала налилось кров’ю, потім посиніло і нарешті зблідло. Очі стали скляними, на губах з’явилась піна. До Генерала підбіг його лікар. А Марлон, вигукуючи прокльони, схопив Себастьяна за руку і потягнув у кімнату, призначену для відпочинку знатних уболівальників.
— Що ти накоїв, старий бовдуре? — лаявся Марлон. — Ти бачив, що сталося з Генералом?
— Він хіба епілептик? — незворушно запитав Себастьян. — Я цього не знав.
— Мовчати! — заревів Марлон. — Ти ще в мене затанцюєш, кістлява потворо.
Очі Себастьяна засвітилися молодечим вогником. Підвівся, розігнув опину, зміряв презирливим поглядом розлюченого Марлона.
— Ви вимагали від мене шахрайства. Не діждетесь!
В ту ж мить на руках Себастьяна клацнули сталеві браслети. З глузливою поштивістю Марлон процідив крізь зуби:
— Сеньйоре! Ви погано знайомі з побутом Чорної фортеці. Предки залишили нам дуже затишні кам’яні мішки. Там є цілюща вода, в якій вам доведеться стояти по коліна. Ви навіть матимете змогу обтирати спиною голе каміння. Воно вам замінить ліжко. А через місяць зустрінемось. Сподіваюсь, ви тоді будете згідливіші.
Марлон ударив Себастьяна кулаком під груди. Старий поточився і впав на підлогу.
В ту ж мить над телефонним апаратом з’явилась полум’яна куля. Це був Едмундо, який чув усе, що казав Себастьян. Він уже встиг вислизнути із м’яча, незримо пролетіти над головами галасливих уболівальників і, шугнувши в телефонні дроти, вийти із них грізною кульовою блискавкою.
— Тату! — кричав Едмундо, намагаючись відшукати знайомі хвилі батькового мозку. — Тобі боляче?..
Але батько мовчав. Він був непритомний. Зате переляканий Марлон, забившись у куток, тремтів усім тілом. З жахом дивився на вогняну кулю, що плавала над обличчям Себастьяна. Вона майже торкалась його волосся. І дивно: волосся не горіло, на обличчі старого не було опіків. Навпаки, опромінення повернуло йому свідомість. Не розплющуючи очей, Себастьян попросив:
— Синку, звільни мої руки.
Він сказав ці слова вголос, і Марлонові здалося, що старий марить. Та ось вогняна куля ковзнула по витягнутій руці Себастьяна, черкнула об наручники, і вони з брязкотом упали на підлогу.
— Спасибі, синку, — промовив старий. — Тепер виведи мене звідси. Я дуже заслаб.
Ці слова також були сказані вголос. Можна собі уявити, що переживав Марлон! Його трясло, щелепи тіпались, рот конвульсивно скривився, а руки були ніби налиті чавуном. Тим часом Себастьян підвівся, розігнув скрипучі суглоби й попрямував до дверей. Двері були міцні, окуті бронзою. Тут інколи відпочивав сам Генерал, за безпеку якого відповідав Марлон. Ключ від дверей лежав у його кишені. Через те, трохи отямившись, він звернувся до Себастьяна:
— Пане дияволе! Давайте краще домовимось. Ці двері не відімкнути навіть вашій величності.
У відповідь Себастьян лише стомлено посміхнувся. А полум’яний Едмундо наблизився до замкової щілини й відразу ж опинився по той бік дверей. Там, де був замок, лишився випалений отвір. Себастьян легко штовхнув двері, вони вільно відчинилися. Блискавка відразу ж зникла. А за мить Себастьян загубився в натовпі, який усе ще вирував навколо стадіону.
IV. Візит чемності
Десь аж на третьому тижні Генерал почав подавати ознаки життя. Він був слабкою, примхливою людиною. На трибунах обирав для себе величні пози, а вдома бурчав і вередував, мов ображена дитина.
Рухатись він не любив. Через те руки і ноги були тонкі, розслаблені, а живіт нагадував черево павука. Мабуть, він жив за рахунок масажів, які трохи пожвавлювали кровообіг. І Марлон був не якимось міністром чи дипломатом, а звичайним масажистом. Від інших масажистів його різнило те, що він захоплювався спортом, був хитрий та вмів користуватися слабостями Генерала. За кілька років Марлон став його довіреною особою. Марлона боялися навіть міністри, не кажучи вже про чиновників. Важко було визначити, чия воля діє в державі і кому належить те чи інше рішення — Марлонові чи Генералові.
Кожен ранок Генерала починався масажами. І щоразу Генерал скаржився Марлонові на свої болячки. Та сьогодні йому найбільше болів програш на стадіоні.
— Ти запевнив мене, — скиглив Генерал, — що мої орли здобудуть перемогу. Я тебе питаю: де ж ця перемога? Знаєш, скільки мені коштували твої запевнення? Вісімсот тисяч песет!
Обличчя Генерала то роздувалося, то болісно морщилось, стаючи маленьким, жалюгідним, наче в гумового блазня, із якого поволі випускали повітря. Таких блазнів продавали в дитячих магазинах.
— О мій Генерале, — скрушно зітхав Марлон. — Я втратив шістсот тисяч. Але я здобув те, що варте всієї державної казни. Треба лише якось порозумітися з цим дияволом. І тоді ми завоюємо цілий світ!
— Що ти там здобув? — сонно мурмотів Генерал, ніжачись від приємного дотикання швидких масажистових пальців до його драглистої спини.
— Пригадуєте, я вам розповідав про фокусника?
— Це той, що морочить публіку своїм кисетом?
— Який там кисет! — вигукнув Марлон. — Цьому фокусникові підкоряються блискавиці!
— Ти при своєму розумі? — спантеличено буркнув Генерал, скосивши око на Марлона, що своїм могутнім тулубом нависав над його спиною. — Тобі приверзлося.
— О мій добрий Генерале! Хай мене грім поб’є… — Марлон відразу ж спохватився: — Свят, свят! Хай поб’є наших ворогів… Нічого страшнішого я не бачив за все своє життя. Блискавиці повзають по ньому, як звичайні жуки. Він називає їх синками, синочками. Досить його слова — і вони наскрізь протикають двері, стіни, що завгодно!.. Одне слово…
Та він не встиг докінчити, як у розкішній спальні Генерала розкололася стіна, у великому отворі засиніло ранкове небо, а попід стелею тихо, безгомінно попливла полум’яна куля. Вона наблизилась до ліжка, де лежав Генерал, погралася ковдрою і, лишивши в спальні запах смаленої вовни, викотилась через відчинене вікно.
— Візит чемності, — ховаючи переляк, невесело посміхнувся Марлон. — Всього тільки візит
