Вони сиділи в зимовому саду. Професор умовляв Себастьяна прийняти пост президента республіки, яка незабаром буде створена. Так, так, Себастьянові належало стати президентом — і ніяк не менше! Три країни, які межували з державою Генерала, незабаром будуть приєднані до нової республіки.
— Вам не треба пояснювати, хто такий Едмундо, — розважливо говорив Професор. — Сеньйор Марлон дозволив мені оглянути Чорну фортецю. І це для Едмундо було тільки жартом! Отак само жартуючи він падатиме на ворожі столиці, коли його там не ждуть. Просто передбачається мінлива хмарність. І нічого більше не передбачається… О-о, яка це велетенська зброя! Сучасна цивілізація не готова до боротьби з Едмундо. Ракети, водневі бомби, атомний флот — все це виглядатиме дитячими іграшками в порівнянні з ним.
— Добрі іграшки! — сумно посміхнувся Себастьян. — Одна така іграшка знищить усю вашу республіку.
— Якщо нас охоронятиме блискавиця, нам ніщо не загрожує! — вигукнув Професор. — Крім того… Кого знищить воднева бомба? Я вам покажу бомбосховища, для яких ніякі бомби не страшні. І тим більше вони не страшні для Едмундо…
Далі Професор виклав такий план. Хай навіть станеться найгірше: вороги закидають республіку атомними бомбами. Це дасть їм певність, що війна закінчена. Але зберігся уряд — гори знищити не можна. Бомбосховища споруджені в гірських тунелях. Для цього було припинено будівництво залізниці. Це недалеко, під самісінькою фортецею. Туди можна спуститись ліфтом. І ось тоді, коли вороги святкуватимуть перемогу, на їхні голови впаде Едмундо. Почнеться паніка. Передусім буде знищено урядові установи. А юрба… Вона повірить, що прийшов кінець світу. Тоді Себастьян стане не просто президентом — він стане богом!..
Старий мовчав. Він не бачив жодного сенсу в суперечці з Професором. Такі люди, як Професор, давно привчили себе до думки, що в атомній війні немає нічого аморального. Про загибель мільйонів вони навчилися говорити цілком спокійно. Це їм не псувало ні настрою, ні апетиту.
— Богом?.. Навіщо це мені? — стомлено позіхаючи, запитав Себастьян. — Я незабаром помру. Крім того, я бачу: ви хочете, щоб світ завоював для вас Едмундо…
— Для мене? — удавано здивувався Професор. — Для вас, а не для мене! Зрештою, для самого себе. І для тієї милої міс…
Очі Себастьяна глузливо прищулились.
— Гаразд. А до чого тут ви? Едмундо це зробить без вашої участі.
Професор голосно засміявся.
— Ви нічого не зрозуміли, сеньйоре! Едмундо — тільки зброя. Торпеда, спрямована в корпус корабля, який називається цивілізацією. Але не більше… Останнє слово належить піхоті. Де Едмундо візьме солдатів? Солдати в мене, та ще які! Ви їх незабаром побачите. Едмундо здатний лише руйнувати. Цього замало. Щоб здобути владу, потрібне військо… Далі. Едмундо не дасть вам того, що можу дати я. Ось ви казали про смерть. Але ж у мене ви здобудете безсмертя! Ви одержите організм сорокалітнього спортсмена. Я міг би зробити вас іще молодшим, але ж президентові належить мати хоча б сорок років…
Себастьян глянув на свої сухі поморщені руки. О, які вони були далекі — його сорок років! Тоді він здавався собі старуватим. Судив по Марселі. Насправді ж постаріла вона, а Себастьян був іще молодим. Бо жінка-ровесниця завжди старша від чоловіка. Цього не знають лище в юності.
Але Себастьян щиро кохав Марселу — і в її молодості, і в старості. Навіщо йому оті сорок років? Марселу не можна підняти із могили. А жодна інша жінка не здатна подарувати йому щастя.
Правда, в молодості було в нього іще одне захоплення. Та про нього Себастьян уже не згадував.
У зимовому саду Професора цвіли рододендрони. Білі, фіолетові, рожеві, вони творили ту гармонію барв, яка підступає до серця, бере його в полон і владно кличе: жити, жити…
Сорок років…
Ці слова стукались до мозку, обволікали його хмелем, п’янили принадами, яких так мало було на його віку.
— Я досягну свого без вас, — продовжував Професор. — Хіба є у світі людина, яка відмовиться од вічної молодості? Ви ж добре знаєте, що це не марення. Я вишикую перед вами сотню білкових роботів — вибирайте! Будь-який із них стане машиною для вашого «Я». Хочете?..
Палець Професора потягнувся до кнопки, яку лише зараз помітив Себастьян. Так, він знав, що це не марення. Інакше не було б на світі Едмундо. Болісно простогнав:
— Не варто.
— Гаразд, — погодився Професор. — Ви ще встигнете про це подумати. А зараз трохи розважимось.
Професор натиснув кнопку. Скляні двері, що вели у зимовий сад, широко відчинилися. Полилась незнайома музика. І відразу ж простір, який звідусюди обступали рододендрони, заповнили чарівні істоти, зодягнені в напівпрозорі костюми, що лише підкреслювали високу довершеність форм. Дівчаткам було не більше ніж по сімнадцять років. Плавні, граціозні рухи, юні обличчя. Ні, то було одне обличчя, яке множилося в очах Себастьяна, наче перед ним танцювало півтора десятка сестер-близнят. Не відразу старий зміркував, що це, власне, так і було. Професор кинув Себастьяна в казку і тепер пильно стежив за кожним його рухом.
Поволі поверталась тверезість. Себастьян помітив щось знайоме в обличчі танцівниць. Так, саме в обличчі, бо воно по суті було одне.
Та це ж юна Делія! Яка ж вона гарна була в юності!
— Пізнаєте? — запитав Професор. — Так, це Делія. Модель номер два. Перша модель — чорношкірий хлопчик. Тоді в мене не було білого донора. Але подумайте ось про що. Генетика дозволяє фізичне безсмертя. Варто взяти лише одну клітину із вашої шкіри — і ви здатні заново народитись. Це будете саме ви, а не хтось інший! Слід лише зберегти попередню пам’ять. Саме в цьому й полягає моє відкриття: я навчився консервувати пам’ять. І переносити її від одного організму до іншого.
Професор охоче пояснював Себастьянові таємниці свого відкриття. Багатоликій Делії, яка мала кілька десятків однаковісіньких облич, не була прищеплена пам’ять її юності. Прищеплення пам’яті — дуже складний процес. Треба мати у своєму розпорядженні істоту, мозок якої нагадує білу сторінку. О, сеньйор Себастьян, мабуть, чув, що деякі люди під впливом глибоких потрясінь втрачають пам’ять. У них немає минулого. Здібності зберігаються, людина здатна розпочати нове життя, але їй здається, що вона щойно народилась.
Виявилось, пам’ять можна стирати так, як запис на магнітофонній стрічці. Далі все ясно: в людський мозок можна переносити образи минулого, що зберігаються в надрах штучної пам’яті. Людина спить. Їй сняться сни. Вони такі яскраві, ніби все це відбувається насправді. Згодом людина починає вірити: то був не сон — то її життя…
— Я влаштовував зустрічі різних осіб, — пояснював Професор. — Одні жили справжнім життям, іншим була прищеплена законсервована пам’ять. Жива особа і законсервоване «Я» колись були добре знайомі. Жива особа постаріла. Законсервоване «Я» було прищеплено молодому організмові. І ось вам диво: молода людина пригадувала такі деталі, що жива особа змушена була визнати: сталося незвичайне омолодження — скажімо, батько виявився молодшим від сина, — але це він! Тільки він, а не хтось інший… — Професор зробив паузу, вивчаючи, яке враження справили його слова на Себастьяна. — Ким ви хочете бути — самим собою чи, може, візьмете якийсь інший організм? Якщо самим собою, то сорокалітнього віку доведеться чекати років п’ять. Президентом ви станете раніше…
— Не розумію, — пригнічено, майже безтямно проказав Себастьян. — Просто не розумію.
Професор вів далі.
— Стимулятори здатні прискорювати визрівання організму. Але їхні можливості не безмежні. Без стимуляторів моє військо було б неможливе. За два роки я одержую юнаків, яким можна дати по шістнадцять. Дівчатка визрівають швидше. Та якщо треба створити президента…
Далі Себастьян слухати не міг. Хоч він був готовий до цієї розмови — йому майже все було відомо, — але ота буденність та цілковита незворушність, з якою Професор оповідав про конвейєрне виробництво солдатів (ба, навіть президентів!), не могла не збудити його душі. Себастьян бачив перед собою людину, яка замислила страшний злочин проти людства. Але ця людина мала таку владу над природою, якої досі ще ніхто не досягав.
