належали тільки його пам’яті. В реальному світі вони вже давно не існували.
Так, мабуть, засуджена до розстрілу людина, заплющивши очі, жде, коли пролунає постріл. Але в неї чомусь не стріляють. Щось там сталося. Може, скасували вирок? Може, стрільці вже пішли? Треба розплющити очі, щоб з’ясувати власне становище. Але як це страшно!..
Він таки наважився — розплющив очі. Був майже певен, що за вікном нікого немає. І все ж вони стояли! Наперекір здоровому глуздові, наперекір всім його уявленням про те, що можливе у цьому світі і що неможливе, вони стояли під його вікном — юна Марсела і юна Ірена. І зодягнені були так само, як тоді, коли він змушений був оголосити, хто із них стане його дружиною.
Він добре бачив їхні обличчя. Освітлені місяцем, вони нетерпляче поводили бровами, тихий вітер ворушив їхнє волосся, на грудях червоніли троянди. В руках дівчата тримали по пальмовій гілочці. Так сестри тоді й чекали його вироку. Як він карався! Йому було ясно, що дружиною стане Марсела. Вона також про це знала — Себастьян їй вже сказав. Але Ірена хотіла це почути із його власних уст. Мабуть, у неї все ще лишалася надія, що Себастьян передумає…
І ось вони знов стоять під його вікном.
Щось важке, свинцеве ворушиться в його горлі, опускається нижче, лягає на серце й тяжко гнітить. Ні, цього не може бути! Делія недаремно приписувала Професорові щось сатанинське. Виявляється, він здатний розчавити людину, покликавши з минулого те, що для неї найсвятіше. О, як би хотів Себастьян знову пережити все, що тоді здавалося йому карою — необхідність оголосити свій вирок! І викине Ірена червону троянду, і рушить, хитаючись, щоб через кілька тижнів вийти заміж за нелюба, в якого вже діти доросліші за неї…
Себастьян зараз ненавидів Професора так, як жертва ненавидить ката. Прогнати оті привиди, знищити їх! Він ухопив карафу з водою, розмахнувся — вода вихлюпнулась йому на голову — і… важко опустив руку. За вікном пролунав переляканий зойк. Він був такий реальний і такий людський, що Себастьян відразу ж забув про нечисту силу.
— О-ой!.. Себ, що ти робиш?..
Нашвидку зодягнувся і так хутко, як тільки дозволяли його хворі суглоби, вийшов із кімнати. Та коли він опинився під власним вікном, привиди вже зникли. Проте в підстриженій садовій траві лежала троянда. Одна із двох троянд, які він бачив на дівочих грудях. Отже, це були не привиди…
Піднявши троянду, Себастьян ще довго блукав поміж похмурими бараками, сподіваючись зустріти овою далеку юність. То тут, то там наштовхувався на вартових, які грізно гукали із затінків, але ні Марсели, ні Ірени ніде не було. Зморений, виснажений, повернувся в кімнату і, не роздягаючись, упав на ліжко. Так його вранці й застав Професор.
II. На кордоні
Марлон уже сидів у машині, а Професор іще не виходив. Нарешті він з’явився на терасі власної вілли, що, мабуть, коштувала більше, ніж військові казарми. Професор умів себе шанувати. А Марлон готовий був пройти через пекло, аби здобути для себе хоч соту долю тих казкових благ, які обіцяв Професор. Звісна річ, Генерал ні про що не знав. Це незграбне опудало доживає останні місяці. В новій республіці для нього місця не буде.
Професор був стомлений, але очі його вдоволено посміхалися.
Зійшов з тераси, сів поруч Марлона.
— Пре-крас-но! — протяжно процідив крізь зуби Професор. — Перший удар по нервах він пережив так, як я й сподівався. О-о, яке то було зворушливе побачення! Дайте відшукав свою Беатріче.
А Марлон думав своє. У державі, про яку він мріяв, не хотілося мати щось на зразок Генерала. Марлонові набридло діяти від чужого імені. Він хотів сам зодягнути мундир, прикрашений орденами. Його ім’я — а не чиєсь інше — повинні славити сірі, безликі істоти, яких він зробить покірними й безмежно вдячними. Він, Марлон, навчить їх дякувати йому за все — за хліб, за воду, за повітря, навіть за необхідність не розгинати спину від зорі й до зорі. Вони дякуватимуть небові, яке послало їм великого Марлона — наймудрішого серед мудрих. І пишатимуться тим, що в них завжди є змога померти з його іменем на вустах. І помиратимуть, бо навіщо Марлонові зайві роти? Розплодилося їх стільки, що й земля не прогодує…
Професор не збирається посідати в цій державі якийсь високий пост. Принаймні так він каже. І Марлон йому вірить, бо кожному своє: одному влада, другому — наука. Але навіщо Професорові отой скрипучий кістяк, обтягнутий старою шкірою? Який з нього президент? Від нього за півмилі тхне тухлою бараниною.
Марлон не приховував свого невдоволення тим, що Професор надає Себастьянові надто серйозного значення. І взагалі навіщо їм президент? Смішна умовність, не більше.
— Зрозумійте, — мовив Професор. — Якщо Едмундо не друг — значить, він ворог. А такого ворога я не бажаю ні вам, ні собі.
— Ви ж самі його породили. До вас ніякого Едмундо не було.
— Забули про кисет? — глузливо прищулився Професор.
Кисет, кисет… Генерал вважає, що то були тільки циркові трюки. Марланові теж хотілося так думати. І він би, може, умовив себе в цьому, якби менше знав про кисет. Тоді все було б дуже просто: заборонив цирк, та й годі…
Незабаром чиновник вивів Себастьяна. Старий виглядав зім’ятим, наче його цілу ніч десь у казармі товкли солдати. Обличчя розпухло, під очима синіли водянисті мішки. Він ховав свій погляд, але Професор уперто зазирав йому у вічі, ніби дошукуючись того, що було великою таємницею.
— Як спалося? — запитав Професор. — Мені спершу заважало перегукування вартових. Потім звик.
Себастьян мовчав. Він усе ще силкувався зрозуміти, що це було — галюцинація, потойбічні тіні чи, може, нова витівка Професора? Та не міг же Професор підняти із могили Марселу! Отже, все це відбувалося в ньому самому — десь у таємничих надрах його мозку. Тоді звідки ж ота троянда? Коли Себастьян отямився від короткого забуття, що здавалося гнітючим сном, троянда лежала на підвіконні. Там, де він її залишив…
Куди вони їдуть? Вже давно кінчилося вузеньке шосе, машина дерлася вгору по кам’янистій дорозі, яку спорудили для себе гірські пастухи. Час від часу закипала вода в радіаторі. Зупиняли машину і, підклавши під колеса надійне каміння, вичікували, поки погасне на щитку зелене вічко. Нарешті опинились на узгір’ї, з якого добре видно переорану смужку кордону і навіть гірське село, що належало сусідній державі. Якби Себастьян мав гостріший зір, він помітив би також неприродно правильні кубики серед скель. То були прикордонні доти.
— Тут ми все побачимо, — сказав Марлон, підіймаючи до очей бінокля. — Вони залягли під нами.
— Нехай спершу їх поставлять у шеренги. Я хочу, щоб сеньйор Себастьян оглянув їхні обличчя, — наказав Професор.
Чиновник відразу ж зник за скелею, там почулося шарудіння, тупотіння десятків ніг.
Нарешті чиновник повернувся й доповів, що все готове. Потім дістав із багажника автомашини якийсь чемодан і рушив назад, за скелю. А незабаром Професор запросив туди Себастьяна.
Вони стояли в суворій військовій шерензі. Над ними нависала висока скеля, в розколинах якої росло карликове деревце. Берети збиті на ліве вухо, на грудях висіли автомати. Якби Себастьян не пережив нічної пригоди, що потрясла все його єство, він би, мабуть, цієї хвилини збожеволів: то був загін двійників Едмундо!
Себастьян спершу відсахнувся, потім опанував себе, але щось у ньому увірвалося. Лише згодом зрозумів, які почуття заволоділи ним у цю хвилину. То була цілковита руйнація його ілюзій, пов’язаних з Едмундо. Протягом останніх двох років він змусив себе забути, що Едмундо не син, а лише білкова машина, яка носить у собі подарунок хмари — кульову блискавку. Едмундо став сином у кращому розумінні цього слова. Навіть Рут була тверезіша, ніж Себастьян: вона все ще бачила справжнього Едмундо серед хмар на полум’яному коні. А той Едмундо, з яким вона дружила, — лише його видима тінь. Їй прикро, що на її долю випало володіти лише тінню, але ж Рут — земна дівчинка, їй ніколи не піднятися туди, де Едмундо почуває
