З цими словами він ніби розтанув у повітрі.
III. Велика спокуса
Ірена зараз нічого не бачила, окрім висушеного старістю Себастьянового обличчя. Прихід власної старості ми спостерігаємо крок за кроком, через те вона нас так мало вражає. Ми змушені поволі до неї звикнути. Але тяжко, дуже тяжко отак зненацька побачити в старості обличчя коханої людини, яка жила в твоїй уяві своєю молодою вродою. Ірена спершу в обличчі старого зовсім не знаходила того Себастьяна, якого вона кохала. Це був не він! Та хвилина за хвилиною її уява вишукувала знайомі риси, око звикло до нового образу. І вже невдовзі Ірена бачила, що перед нею був Себастьян, а не хтось інший.
І вона забула, що сама повернулася в юність. В її душі ще жили ті гірко?ти, які завдає людині старість. Тільки око сторонньої людини здатне було відзначити: дівчина — майже дитина — припала до грудей старого, який однією ногою вже стояв у могилі. А для Ірени це була зустріч після довгої розлуки. Розлука тривала майже все життя. І тому на віях Ірени тремтіли сльози.
Нарешті Себастьян розплющив очі. Спершу він побачив небо, по якому бігли поодинокі хмарки. Він дивився на них з надією, ніби звідти мало прийти визволення від його страждань. І місячна ніч з її привидами, і загін двійників Едмундо, який переходив кордон, завдали йому тяжких мук.
Та ось він ворухнув рукою і відчув на грудях чиєсь волосся. Лише тоді помітив, що його слабкому серцеві ніби щось заважало. Мовби хтось поклав на нього якийсь тягар. Упершись підборіддям у власні груди, важко підвів голову і зустрівся поглядом з очима Ірени. Вона стрепенулась, рвучко підвелась і сіла поруч. Ірені було страшно. Їй здавалося, що вона вчинила тяжкий злочин перед сестрою. Нема такої людини на землі, яка здатна її виправдати. І, звісна річ, першим повинен її засудити Себастьян.
Та він усе ще не вірив власним очам. Лежав, думав, намагаючись усвідомити, що з ним сталося. Троянда лишилася на підвіконні. Себастьян бачив її уранці. Залишили її в траві не привиди, а живі істоти. Гаразд, його вже не можна здивувати повторенням якоїсь особи. Те, що дозволяє наука, рано чи пізно буде зроблено. Нещодавно перед ним танцювала розмножена Делія. Він бачив це на власні очі. Але ж Марсела!.. Як міг Професор її повторити? Адже вона померла відразу ж після загибелі сина. А для повторення особи треба мати хоч одну живу клітинку із її організму…
І все ж перед ним сиділа жива Марсела.
— Себ, — тихо, ніби винувато, прошепотіла вона. — Себ, випий. У тебе пересохли губи.
Дівоча рука наблизила баклагу до його вуст, забулькотіла прохолодна рідина. Губи всмоктували її, вона розливалася теплом по всьому тілу.
Нарешті Себастьян знайшов у собі сили відірвати спину від кам’яного грунту, на якому лежав, і сісти поруч загадкової істоти, що прийшла із його далекої напівзабутої юності.
— Марсело… — задихаючись, промовив Себастьян. І це було єдине, що він здатний зараз промовити. Безтямним поглядом дивився на дівчину в червоній сукні, на скелясті гори, де ховалися сірі кубики із своїми кулеметами, на жорстку траву, що росла поміж камінням.
— Я не Марсела, — ледь чутно відповіла дівчина.
Себастьян полегшено зітхнув. Значить, він має справу з чимось реальним, а не з потойбічними силами. Це його трохи підбадьорило.
— Хто ж ви? — запитав Себастьян.
— Я — Ірена…
Це ім’я хльоснуло його несподіваним, але простим здогадом. Так ось який сюрприз приготував для нього Професор! Він за всяку ціну хоче мати у своєму розпорядженні живу, приручену блискавку. В особі Себастьяна Професор бачить дресирувальника, якому пощастило приборкати полум’яного звіра. Щоб зломити опір старого, Професор відшукав сестру Марсели і повернув їй молодість. Тепер все ясно!..
Ця ясність так заспокоїла Себастьяна, що він навіть засміявся. Сміх зробив його обличчя значно молодшим. Ірена знов побачила в ньому того, кого вона кохала. Серце її радісно затріпотіло, очі засвітилися. Вона теж засміялася. Але то був тихий, стриманий сміх. Між ними промайнули ті іскорки, які найскладнішим почуттям надають простоти й природності.
— Ірена! — майже весело вигукнув Себастьян і, як було це в юності, просто, запанібрата стиснув пальцями її лікоть. — Який же я недотепа! Більше не дозволю себе морочити. Ха-ха-ха!
Ірені раптом стало моторошно. Їй здалося, що Себастьян не сповна розуму. Чого він так неприродно регочеться?..
— Себ, тебе ніщо не дивує? — з якоюсь суворістю в голосі запитала вона.
Себастьян зрозумів, яким недоречним був його сміх. Сказав серйозно, проникливо:
— Ні, Ірено. Тепер мене ніщо не дивує.
Зненацька вона подумала, що сталося найстрашніше: Професор таки справді розгнівався й відібрав у неї юність. Бо як може не дивувати те, що з нею сталося? Нервово розстебнула сумочку й зазирнула в дзеркальце. Та ні ж бо, ні! Вона юна і вродлива. Чому ж він з такою байдужістю до цього поставився? А Себастьян продовжував:
— Я мусив передбачити, що Професор використає цю можливість.
— Яку?..
— Поверне тобі молодість.
Ірена була розчарована й пригнічена. Дивно він розмовляє з нею!
Та ось він поволі звівся на ноги, трохи розім’явся. Подав їй руку і тоном людини, яка почуває себе винною, сказав:
— Пробач, Ірено. Ти, мабуть, не знаєш, що тут у нас діється. Я розумію твою радість. Це таки справді радість… — Глянув на неї так, ніби тільки зараз її помітив. — Яка ж ти гарна! Просто соромно за себе…
— Чому соромно? — трохи заспокоївшись, запитала Ірена.
— Бо мені добре відомо, яким я став опудалом. Так, Ірено. Ти можеш почати все спочатку.
А серце його стукало: Марсело, Марсело!..
І на мить йому здалося, що це справді була вона. Власне, він і тоді, в далекій юності, не завжди вмів їх розрізнити. І навіть в останній день, коли він мав сказати своє рішення, в душі його ще не заснули вагання. Дружили втрьох, а жити належало удвох. Він мусив вибрати одну із сестер, але яку саме?
Нічим вони не різнилися між собою — ні обличчям, ні голосом, ні манерами. Однаково були виховані, те ж саме читали. Можна було почати розмову з однією, а закінчити з другою. І так воно не раз траплялося. Лише пізніше якась із них, сміючись, признавалася, що вона не та, за яку він її мав. Це було весело. А кінчилися ті жарти гірко, дуже гірко.
І тільки тоді, коли юність потроху почала забуватися, Себастьян переконав себе в тім, що іншого вибору він зробити не міг. Та якби Ірена мешкала десь близько, його життя з Марселою не було б таким дружним. Це розуміли всі — і вони самі, і родичі, й сусіди. Саме тому Ірена й поспішила виїхати в Америку. Вона любила сестру, бажала їй щастя.
— Я вже прожила одне життя, з мене досить, — сумно посміхнувшись, мовила Ірена. — Ти, мабуть, хочеш зустрітися з Марселою. Ходімо до неї.
Вони стояли поруч, Ірена м’яла в пальцях чорну сумочку, а Себастьян механічно підкидав на долоні камінець. Та ось камінець вислизнув із його пальців, Себастьян зробив крок до Ірени, в його очах промайнула тривога:
— Де вона?..
Справді, вони ж були удвох під його вікном. Як він міг про це забути? Але обізвався голос тверезості: ні, це не Марсела. Це тільки двійник Ірени. Їй, мабуть, не все відомо. Вона гадає, що юність повторилась повністю. Навіть Марсела до неї повернулась. Не вистачає лише Себастьяна — він лишився у своїй безпорадній старості.
— Марсели немає, — похмуро сказав Себастьян. — Померла.
Та Ірена ніби не почула його слів.
— Вона лишилася з пастухами. Уранці нас обох сюди привезли. Потім мене покликали до тебе. А Марсела лишилася. Це недалеко. Я запам’ятала дорогу.
