себе як дома. І якби Рут побачила шеренги його двійників, вона б, напевне, пережила це не так гостро, як Себастьян.
Професор добре зрозумів переживання старого. Нагадав те, що завжди пекло Себастьяна соромом:
— Я знаю, Едмундо колись заробляв для вас мідяки. Тоді ви цілком правильно його використали. Дрібно, не за масштабом, але правильно. Потім ви знайшли для себе сентиментальну віддушину — син! Звичайнісінький самообман. Рятунок від самотності. Подивіться — ось вони стоять. Невже ви їх визнаєте синами?..
Чиновник розкрив чемодан. Тепер Себастьян зрозумів, що то була рація, а сам чиновник — один із службовців Марлона, якого Професор обрав своїм помічником.
— Ходімте назад, — запропонував Марлон. — Нас не повинні бачити з того боку.
Повернулися до машини. Професор все ще умовляв Себастьяна зректися марних ілюзій:
— Зараз вони підуть. І це буде початком. Ні, це ще не війна! Просто прикордонний інцидент. Але ви побачите, яких парашутистів одержить Едмундо для Небесної Когорти. Подумайте: само небо зробило вас володарем світу. А ви задовольняєтесь мідяками. Невже ви не любите життя?..
Тим часом загін, не ламаючи похідного порядку, перейшов зорану смужку, яка, власне, і була кордоном. Залізобетонні кубики, заховані у скелях, відразу ж зустріли її кулеметним вогнем.
Себастьян добре уявляв силу цього вогню. Він теж колись був солдатом. Йому хотілося крикнути: «Лягай!» Вихопивши бінокля із рук Марлона, припав до окулярів.
Загін ішов просто на доти. Жоден із солдатів не впав. Це було неприродно, навіть страшно. Коли б Себастьян міг зараз тверезо мислити, він би уявив психічний стан людей, які відчайдушно строчили із кулеметів. Це нагадувало стрільбу холостими набоями.
Звісно, Професор добре усвідомлював, що його солдати не безсмертні. Крім кулеметів, існують вогнемети, гармати та багато іншого. Через те він і намагався залучити Едмундо. Вдарить небо своїми блискавицями, а потім на голови переляканих ворогів упадуть ангели-месники. Спершу в них стрілятимуть не з гармат, а з кулеметів та автоматів. І ось на одну містику накладається друга — їх не можна вбити! Доки у ворожих гарнізонах зрозуміють, за яку зброю слід братися, паніка зробить свою справу. А там, де ворог виявиться особливо впертим, на допомогу знову прийде Едмундо…
Професор намагався використати ефект. У дотах не витримали — лялькові чоловічки видиралися із кубиків і кудись бігли. Цього поки що досить. Хай по той бік кордону ламають голови над цією загадкою, а Себастьян побачить, як легко можна здобути перемогу.
Але ефект виявився зовсім не таким, на який сподівався Професор. Мабуть, нерви Себастьяна не витримали напруження останньої доби. Він застогнав:
— Едмундо! Сину мій… Що вони роблять з тобою?
Себастьян ще якийсь час тихо схлипував, а потім змовк. Коліна його підігнулися, він звалився на землю.
Професор намацав пульс.
— Нічого страшного, — сказав Марлонові. — Звичайна істерика. Де Ірена?
— Тут недалеко. У пастухів.
— Везіть її сюди.
— Але ж ми інакше планували їхню зустріч.
— Вона потрібна зараз.
Марлон сів за кермо. Машина відразу ж зникла за скелями. Тим часом професорський загін спокійно, неушкоджено повертався зі своєї закордонної прогулянки.
Професор має право бути вдоволеним. Спантеличені сусіди не догадалися застосувати навіть звичайні міномети. Скував жах перед невідомим. Так буде завжди. Так мусить бути!..
Повернувся Марлон. Ірена, вийшовши із машини, низько вклонилася Професорові. Її рухи були стримані, граціозні. В них не можна було помітити ніякого автоматизму. Тільки надмірна поштивість. Чорне волосся ворушив легкий вітерець. Червона сукня була їй дуже до лиця. А проте що може бути не до лиця шістнадцятирічній красуні?..
— Як ви себе почуваєте? — тоном лікаря звернувся до неї Професор. — Вже повірили, що ваше життя почалося спочатку?
Ірена дивилася на Професора, мов на бога. Та він і справді був для неї богом. Понад два роки тому розшукав її, стару, немічну. Вона жила в тихому американському містечку. Довго розпитував про юність, про Марселу та Себастьяна. Просив пригадати все, геть-чисто все. Боляче їй було пригадувати. Ще й досі вона любила Себастьяна. Їй здавалося, Себастьян лишився таким, яким вона його бачила у хвилину гіркого прощання.
Чоловік її давно помер. Дітей у них не було. Жила молитвами та надією, що зустрінеться з Себастьяном десь у потойбічному житті. Хіба ж бог такий жорстокий, що й на тому світі віддасть Себастьяна сестрі? Ні, цього не може бути!..
Професор тоді їй нічого не обіцяв. Взяв лише кров на дослідження. А нещодавно прислав свого асистента з листом, у якому запрошував її негайно прилетіти в країну, про яку вона майже нічого не знала. До неї повернеться молодість! Звісно, вона в це не повірила. Але прилетіла. Що ж було далі? А, власне, нічого не було. Просто заснула. Коли ж прокинулась…
Ні, Ірена ще не прокинулась! Вона спить і молить бога лише про те, щоб цей сон тривав якомога довше.
Ірена не знає, що з її клітин Професор створив два організми. Зараз їх двоє, як двоє було в юності. Ірена вірить, що то справді Марсела. Але бог покарав сестру — відібрав пам’ять і мову. Марсела ходить за Іреною, мов жива тінь. Бідна сестричка! Краще б Професор її не воскрешав…
Тепер він обіцяє омолодити Себастьяна. Невже це справді можливо? Інколи Ірені здається, що вона вмерла. Вмерла та й годі.
А те, що вона бачить навколо себе, і є потойбічний світ, куди приходять після смерті.
Сьогодні чомусь її вивезли в гори. Сказали, що сюди приїде Себастьян. Там, під вікном, вона його не впізнала. А, власне, чого ж тут дивуватися? Хіба вона не знає, як висушує людину старість? Аби тільки це був він. Він, а не хтось інший. Ірена вірить Професорові. Себастьян знову стане молодим…
О, друге життя! Страшно в нього повірити. Але ж воно вже почалося. Та навіщо воно їй, якщо не буде Себастьяна? А той Себастьян, якого вона бачила у вікні… Хіба він здатний почати друге життя?..
Зараз Себастьянові восьмий десяток. Ірені тільки шістнадцять. Власне, вона нічого не знає про свій вік. Так їй сказав Професор. Значить, так воно і є.
— Що з вами? — заклопотамо перепитав Професор. — Ви нездужаєте?
— Ні, все гаразд, — тихо, боячись зробити зайвий рух, відповіла Ірена. Їй хотілося втекти якомога далі, викравши у Професора себе саму. Ірена почувала себе його власністю, їй здавалося, що вона якось ненароком розгнівить Професора і він знову зробить її старою, немічною.
— А де Марсела? — запитав Професор.
— Вона там. За нею наглядають. — Голос Ірени тремтів. Нарешті вона зважилася запитати: — Даруйте, Марсела завжди залишиться…
Професор не дав їй договорити. Строго сказав:
— Ви самі назвали її Марселою. Марсели немає. І не може бути.
Ірена нічого не зрозуміла з його слів. Як це Марсели немає, коли вона є? Зовні вона така ж сама, якою була тоді, коли Ірена покидала батьківщину. Більше сестри ніколи не бачились.
— Заспокойтесь, — лагідно проказав Професор. — Мені конче треба, щоб ви добре опанували себе. Себастьян втратив смак до життя. В нього постаріла душа. Я можу омолодити тіло. Але душу… Омолодити його душу здатні лише ви.
— Де він? — уперше підвівши очі, Ірена сміливіше глянула на Професора.
— Йому стало трохи зле. Не хвилюйтесь. Це минеться… Треба, щоб він дав згоду на омолодження. Умовте його. Тоді на вас чекає таке майбутнє… Та про це згодом.
Професор повів Ірену до Себастьяна, біля якого схилився чиновник із шприцом в руках. Укол допоміг, Себастьян закашлявся. Професор і Марлон відразу ж зникли. Чиновник подав Ірені баклагу:
— Дасте випити. Я потім вас розшукаю.
