— Зрозумій, Хосе: вигнати людину, яка знає дорогу в штаб… Ти при своєму розумі? Зараз ми за ним наглядаємо. А що буде потім?
— Я йому не вірю.
— Які в тебе докази?
— Густаво покликав поліцію. Цього досить.
— Ми за це його відразу ж судили, — нагадав Одноокий. — У нас є два вироки: довіра або смерть. Третього бути не може. Вигнати — значить послати в поліцію… Скажу тобі відверто: я не знаю, хто такий Едмундо. Вбивати за нього нашого товариша…
— Едмундо — це сила! — гарячкував Хосе.
— Ми не збираємось воювати за допомогою потойбічних сил.
— А Марлон збирається.
— Довіра або смерть. Чого ти вимагаєш для Густаво? Ти готовий його розстріляти?
Хосе довго мовчав.
— Навіщо стріляти? — відгукнувся він непевним голосом. — Треба щось придумати.
— Думай, — буркнув Одноокий. — Потім скажеш.
— Скажу зараз. Не слід його випускати звідси. Ось почнеться бій, тоді побачимо, на що він здатний.
Відповіді Одноокого Рут не почула.
З Густаво вона вже знайома. Це був рухливий, енергійний чоловік з неголеними щоками. Палко жестикулював, любив кожному прислужитись. Рут він зустрів дуже привітно. Всім показував на куток, де варилася їжа:
— Хто з вас, шановні сеньйори, може похвалитись отакою господинею? Тепер жінки не люблять кухні. Ждуть, що завтра почнеться узаконений матріархат.
Коли треба було винести відро з помиями, першим підхоплювався Густаво.
— Стривай, дочко, допоможу. А на цих лежнів не зважай. Їм готове жувати — і то ліньки.
Його веселий характер та доброзичливість припали Рут до серця. Коли він з’являвся в штабі, відразу ж починалися жарти, дотепи та пісні. І все ж поліцію покликав він, а не хтось інший. Так сказав Хосе. Рут не могла вирішити, хто ж такий Густаво: друг чи ворог? Раз покликав поліцію, значить, ворог. Та сам Густаво так не вважав. Довідавшись, що Едмундо житиме в підземеллі, він виправдовувався перед кожним:
— Звідки ж мені було знати? Я його вважав чужим. Якби знав, що він свій, сам би за нього підставив голову.
Хтось пожартував, що така голова, як у Густаво, мало чого варта. Але йому повірили. Не повірив тільки Хосе.
Після розмови, яку Рут мимоволі підслухала, їй уже не хотілося йти до штабу. Повернулась туди, де лежало тіло Едмундо. Оглянула закапелок і подумала: невже їй завжди доведеться отак жити? Чергувати біля холодного тіла, чекати, доки затріпоче на скроні жилка. Чекати годину, дві, цілу добу. Чи готова вона до такого життя? І з недитячою рішучістю сама до себе промовила:
— Готова!..
Несподівано з’явився Хосе. Мабуть, він почув оцей вигук, бо відразу ж кинув погляд на ліжко:
— Повернувся?
Зрозумівши, що Рут розмовляла сама з собою, спохмурнів. Видно, подумав: «Тяжку долю ти обрала для себе, дитино». Передав їй теплий одяг і добрі напучення від Делії та Мірти. Потім дістав із кишені заповітну коробочку:
— Оце тобі потрібно?
Як зраділа Рут! Останні два роки їй не треба було користуватися рацією. Едмундо жив людським життям і навіть намагався забути, що в нього є інше існування. Через те й Рут забула про коробочку, яку їй колись подарував Професор. А тепер, коли Едмундо знов перетворився на блискавку, без рації вони обоє стали глухонімими.
— Ой, дядечку Хосе! — радісно застрибала Рут. — Велике вам спасибі.
— Подякуєш Делії. Це вона збирала твої речі.
Ну звісно ж, Делія! Хіба ж тітка Мірта розуміється на таких речах?
— Куди ж вони вивезли Себастьяна? — ніби сам у себе запитав Хосе. — Мабуть, далеко. Ех, нерозумні голови — наші люди. Ніяк їм не втовкмачу, що Едмундо — сила! А Марлон, бачу, розуміє…
Рут промовчала. Вона хотіла зараз одного — щоб Едмундо швидше повернувся. Ще раз подякувавши Хосе, шугнула у темряву підземелля й незабаром опинилася на терасі.
Морська далечінь іще не стемніла, а машини внизу уже бігли з увімкненими фарами. Тут, на терасі, стояли надвечірні сутінки. А вершина гори, яку можна було звідси побачити, була яскраво освітлена сонцем.
Увімкнувши рацію, Рут гукала в надвечірній простір:
— Едмундо, Едмундо! Я — Рут. Ти чуєш мене?
Рація мовчала. Едмундо перебував за межами її можливості.
В якусь хвилину Рут здалося, що за її спиною хтось стоїть. Вона рвучко обернулася й зустрілася поглядом з Густаво, який, висунувши голову із отвору, наглядав за нею. Він трохи знітився, але відразу ж набрав незалежного вигляду. З незмінною доброзичливістю звернувся до Рут:
— А ти не лякайся. У нас тут секретів немає. Дай, думаю, навідаюсь до наших молодят. Усі мене лають за твого Едмундо. Хотів сам його перепросити. А він спить. Тільки якось дивно спить. Ти заглянь до нього. Чи він часом не…
Рут метнула на нього такий погляд, що Густав занімів. Але за мить отямився.
— Чого ти так?.. У нас усюди ходити дозволено. А виходити звідси мені заборонили. Через твого Едмундо. Хто він тобі?.. На брата не схожий, для нареченого ти ще мала. — Помітивши, як палають очі Рут, як її обличчя втрачає дитячі риси й наливається гнівом дорослої жінки, пробачливо мовив: — Та ти не гнівайся. Ми тепер — одна сім’я… Я й куховарити вмію. Мене командир до тебе приставив. Ну, я піду, піду. Не треба так сердитись.
Він, втягнувши голову в плечі, щез у темряві підземелля. А Рут ще довго дивилася йому вслід, намагаючись вгамувати тремтіння пальців, які тримали рацію. Подумати тільки: Густаво стояв біля тіла Едмундо і, може, навіть брався за нього руками! Власне, в цьому не було ніякої небезпеки, але Рут не могла навіть уявити, що хтось, окрім неї, наважиться доторкнутись до Едмундо.
Раптом за її плечима так засвітилися скелі, що стало видно навіть глибину отвору, де зник Густаво.
— Едмундо! — вигукнула вона, забувши про рацію. Але рація передала Едмундо голос Рут. Едмундо помітив у ньому нервове напруження. І страх, і втому, й нетерпіння.
— Чую, — відповіла рація голосом Едмундо. — Твоє волосся пахне озоном.
— Іди в нього. Де дідусь?
— Потім.
— Він живий?
— Живий, але…
— Аби живий! Іди в моє волосся.
А на скелях тріпотіли сині, фіолетові, оранжеві одсвіти. Рут на якусь мить заплющила очі, потім глянула вниз, де вже зовсім стемніло. Вона побачила, як одна за одною спинялися автомашини, вимикали фари. Мабуть, із них виходили люди і, підіймаючи голови, дивилися на скелі, де повільно пливла кульова блискавка. В нічній темряві це особливо вражає. Вони розповідатимуть близьким та знайомим, що на їхню долю випало побачити рідкісне явище природи. Хтось вислухає цю розповідь з байдужістю (чим сьогодні можна здивувати земну людину?), а хтось подумає: уже й до Місяця дотягнулись, а ця дивовижна загадка ще й досі лишається ніким не розгадана.
І нікому не спаде на думку, що страшна сила, згущена в полум’яній кулі, зараз покірно, розслаблено оселиться в золотому волоссі дівчинки, якої внизу вони не бачать. А якби побачили, то мимоволі б жахнулися. Бо хто здатний уявити дружбу звичайного підлітка з блискавицею?..
Тим часом блискавка зникла. Зникла й Рут, загубившись у темряві підземних переходів. А за кілька хвилин вона вже сиділа біля Едмундо, поклавши маленьку руку на його чоло. Не тільки він не дихав — Рут
