Тим часом Густаво з тілом Едмундо на плечах прокрадався темними коридорами до виходу із катакомб. Він розвідав цей шлях раніше. На поворотах робив позначки крейдою. Тут багато різних знаків. Хто зрозуміє, що це його позначки? Вихід обрав такий, біля якого не було варти.
Густаво був певен, що він своїм товаришам не чинить жодного зла. В поліції нічого не дізнаються про катакомби. Едмундо він знайшов біля моря, під човном. Там часто ночують всякі волоцюги. Це добре, що Едмундо спить. Прокинеться вже в поліції!
Густаво чув про летаргічний сон. Деякі люди сплять роками. Він був переконаний, що Едмундо також впадав у летаргію. Нехай спить якомога довше! Аби за нього сплатили те, що належить. В оголошенні не сказано, що сонний Едмундо не потрібен Генералові. Хай там кличуть лікарів — то вже їхня справа…
Наївний Густаво не знав, що такий Едмундо — тобто його білкова оболонка — цікавив Марлона не більше, ніж порожній кисет. Марлон мріяв одержати того Едмундо, з яким можна вступити в переговори.
Отож Густаво через своє незнання ніс на плечах такий тягар, який нічого доброго йому не обіцяв. Та, загіпнотизований великою сумою, він забув навіть обміркувати, що ж буде далі. Нехай так: він отримав гроші. Куди ж він з ними піде? Назад у катакомби? Ні, там його не приймуть. Або приймуть лише для того, щоб негайно розстріляти. Густаво мусить кудись втекти. Але ж куди?..
Він прогнав цю думку, вирішивши, що в нього ще буде час обміркувати власне становище. Головне — вийти, не заблудитись.
О, ці катакомби! Іще в дитинстві Густаво наслухався про них жахливих розповідей. Лихе підземелля проковтнуло не одного легковажного сміливця. Скільки було місця над землею, стільки й під нею. Бо майже всі будинки споруджувались із каміння, яке добували в катакомбах.
Густаво обережно опустив ношу, сів перепочити. За своєю природою він селянин. Мріяв заробити грошей, купити ферму, розводити овець. Густаво розуміється на вівцях. Аби тільки йому заплатили сповна. Яка користь повстанцям від цього лежня? Йому навіть карабіна не видали. А казки, які про нього розповідає Хосе, — то ж для марновірних. Командир теж так гадає.
Раптом Густаво настигла страшна думка: та йому ж ніде сховатися від повстанців! Ні нині, ні завтра. Переможуть вони чи зазнають поразки — все одно в їхніх очах він залишиться зрадником. І все одно чиясь рука відшукає його горлянку.
Холодний піт виступив на його обличчі, по спині поповзли бридкі мурашки. Яку він вчинив дурницю! А може, іще ніхто цього не помітив? Доки Рут вимиє підлогу, Густаво встигне повернутись. Кине свою ношу в ліжко — хай спить. Назад, негайно!..
Густаво не йшов, а біг. Падав, підводився і, незважаючи на розбиті коліна, біг далі. Інколи присвічував ліхтариком, щоб розпізнати свої позначки. Та що це? Він же добре пам’ятає, що на оцьому повороті поставив хрестика. Куди ж він подівся?..
Позначок уже не було. І чим упертіше кружляв Густаво, намагаючись відшукати власні сліди, тим надійніше заплутувався в темному, смертельному лабіринті. Він уже розумів, що його шукають. Благав бога: хай знайдуть — аби швидше! Упаде перед ними на коліна, гризтиме каміння, заклинатиме їх іменем дітей. У них теж є діти. І теж голодують. Невже не зглянуться?..
Страшна тиша. Тільки чути, як інколи падають краплини води. І тоді здається, що вони вибухають у його гарячому черепі.
Так було довго, дуже довго. Вже й сил у нього не лишилося. Хотів було кинути непорушне тіло, але як тоді він виправдається перед товаришами?..
Хтозна, скільки минуло часу, коли Густаво помітив, що в глибині підземного коридора морок ніби порідшав. Він уже не йшов, а повз на ліктях, на колінах, обчовгуючи їх до кісток. Впадав у забуття від втоми та голоду. Але, отямившись, збирав у м’язах рештки сил і повз, повз.
Ось він, жаданий снопик світла! Пробивається кволо, несміливо, як подих людини, що прощається з життям. Густаво відштовхнув камінь. Він легко подався. Іще один, іще…
Заворожений, освіжений вітром, вдивляється Густаво в морську далечінь, що так несподівано відкрилась його очам. Далеко-далеко, на самісінькому небосхилі, біліє корабель. Синіє вулкан серед моря. Густаво знає, що з його кратера щогодини вилітають затверділі шматки лави, котяться вниз, до води. І все ж підніжжя вулкана густо заселене, бо там непогано родить виноград.
І сонце… Скільки сонця довкола! Густаво мимоволі посміхається. Сонце не назове його зрадником. Зігріє, приголубить і нагодує.
Трохи заспокоївшись, Густаво глянув униз. І лише зараз помітив, що під ним сіріє висока прямовисна стіна, на якій ніде було сісти навіть натомленій чайці. Внизу немає берегової смужки — море люто вгризалося просто в підніжжя кам’яного громаддя, вимиваючи глибокі печери і таємничі гроти. Спритні рибалки іноді показували їх туристам. Тримаючись за канат, протискували свої човни в глибину гротів. Світло туди потрапляло крізь могутню товщу води — знизу. Тому склепіння протів у сонячну погоду осяяне блакитними одсвітами. Це виглядає велично, навіть казково.
Але Густаво зараз було не до мальовничих гротів. Він потрапив туди, де немає ніякої надії на порятунок. Шалена височінь, а внизу кипить, вирує, піниться морська стихія.
Це був кінець! Густаво, гризучи власні пальці, заревів, як поранений звір. Потім підтягнув тіло Едмундо до отвору і виштовхав його геть. Бачив, як розкинулись руки, мовби хапаючись за повітря. А за мить уже й рук не було видно — летіло щось важке, безформне.
Порачкував назад у темряву. Але добре знав, що ніколи звідси не вийде. І ніхто його тут не розшукає — ні рятівники, ні месники.
VII. Поразка
Тепер випало каятися Одноокому. Природна доброта його душі вельми кепсько прислужилась їхній справі. Педро з двома товаришами все ще обстежував катакомби, але Густаво ніде не було. Отже, він утік. Десь його, мабуть, переховує поліція.
Густаво знав майже всіх докерів, які були об’єднані в таємні загони. Ось-ось почнуться арешти. Штаб не бачив іншого виходу — треба негайно виступати!..
Так почалось повстання. Докерів підтримали заводські робітники та окремі солдатські групи. Навколо генеральського палацу виросли барикади. А Генерал усе ще не вірив, що в його країні можливі якісь заворушення. Він був певен, що піддані сповнені високих почуттів до його державної особи. Хіба ж вони не кидали квітів у ложу Генерала, коли той з’являвся на стадіоні? Хіба ж не відчував Генерал духу єднання з народом, коли у ворота заморських гостей нарешті влітав жаданий м’яч?
Генерал ремствував на Марлона:
— Ви мене обдурили. Я накажу вас повісити.
Марлонові не вперше чути ці погрози. Масажист лише посміхався.
— Повісите через годину. А поки що я сподіваюсь показати вашій світлості таке видовище, якого ще ніхто не бачив.
І справді, незабаром сталося щось неймовірне. На вулиці з’явилась відкрита машина, в кузові якої сиділо не більше дюжини солдатів. По них стріляли звідусюди — із вікон, із під’їздів і особливо з барикад.
Солдати дружно висипали з кузова, розгорнулися в шеренгу і, зайнявши всю вулицю, з примкнутими багнетами рушили на повстанців. Чим ближче підходили до барикад, тим завзятіше строчили по них автомати. Але солдати йшли, мов заворожені. Хтось кинув гранату, вона вибухнула позаду шеренги. Проте жоден із солдатів не впав.
Це нагадувало той стан, коли ти опускаєш ногу, щоб ступити на твердий грунт, але раптом виявляєш, що під тобою порожнеча. Серед повстанців почалась паніка. Та ось на барикадах піднялась кремезна постать, яка покликала в рукопашний. Всі бачили (і бачив Генерал), що вже не один солдат потрапляв під удар багнета. Але солдати чомусь не падали.
Зате вся вулиця була завалена тілами повстанців. А солдатів не меншало. Скільки їх було, стільки й
