лишилося. Вони методично, незворушно добивали поранених. А коли вулиці та барикади спорожніли, солдати вишикувались у добре злагоджений стрій і, карбуючи крок, зникли за рогом, де стояла їхня машина. По них не було видно, щоб вони почували себе стомленими.
— Віва! Віва! — пискляво вигукував Генерал, що спостерігав цю різню із вікна свого палацу. — Нечувано, геніально!..
І кинувся обіймати Марлона.
Того ж дня у штабі повстанців відбулась сумна нарада.
Одноокий, накинувши на плечі піджак, сидів за незграбним столом. З-під розстебнутого коміра сорочки червоніли бинти. Це він піднявся на барикадах і повів повстанців у рукопашний. Упав одним із перших. Але повстанці не дали його добити — винесли свого командира просто з-під солдатських чобіт.
Хосе та Педро також були поранені. Вони покинули барикади останніми.
— Тут видно руку диявола, — похмуро сказав довгов’язий. — Я ж йому всадив багнет просто в живіт! Ну, думаю, з цим уже покінчено. А він стоїть, не падає. Раптом як вліпить мені прикладом… Добре, що Педро підскочив.
Загомоніли інші:
— Чотири кулі в нього випустив. Який там промах? Бив зблизька — як до столу. Де вже тут промахнутись?
— Ага, не вірили… В горах таке вже було. Небесне воїнство на землі з’явилося.
— Чим це Марлон удостоївся?
— Душу сатані запродав.
Довгов’язий докинув:
— Всі на одне лице. Точнісінько він. Той, що втік. Рідні братці.
— Хто втік? — обурився Хосе. — Не плети, чого не знаєш. Втік Густаво.
— З одного стада овечки. Тепер вовками обернулися. Отож і втекли разом.
— Брехня! — вигукнув Педро. — Едмундо не тікав.
— А де ж він? — криво посміхнувся довгов’язий. — Мухи на крилах винесли?
Всі були стомлені, голодні. Це додавало злості. Рут поставила на стіл тарілки. Їй боляче слухати ці звинувачення. Та не годилося втручатися в розмову. Змушена мовчати.
— А наша господиня… — обернувся до неї один із повстанців. — Що вона скаже? То ж її дружок мене розмалював.
— Не чіпай дитини, — вступився за Рут довгов’язий.
— Дитина? Така дитина здатна стільки лиха накоїти… Сам утік, а її нам підкинув.
Хосе не стерпів — шарпнув за груди кривдника:
— Заткнись, йолопе!..
Одноокий сидів, слухав. Нарешті звернувся до Рут:
— Розкажи все, що знаєш. Не крийся. Розповідай. Де Едмундо?
Рут благально підвела очі на Хосе. Той підбадьорливо хитав головою: мовляв, кажи, не бійся. Але Рут розуміла: що б вона зараз не казала, їй не повірять.
Рація була з нею. Цей невеликий прилад нагадував транзисторний радіоприймач, на який ніхто не звертає уваги. Таких приймачів у повстанців чимало. Прихопили з дому, у вільні хвилини слухали музику.
Едмундо повинен знати, що відбувається в штабі. Та й не тільки в штабі. Рут завбачливо увімкнула рацію ще тоді, коли повернулись перші поранені. Едмундо чув усе. Але вона просила його не лякати людей своєю появою.
Що й казати, нелегко було Едмундо втратити органи дотику і зору. Лише зараз він повністю усвідомив, яка це велика ласка природи — чути, бачити, відчувати! Але те, що відбувалось у світі, який став для нього недосяжним, змусило його забути про власне лихо. Лише тоді, коли один із повстанців образив Рут, він ледве не порушив свою обіцянку. Вже був готовий піднятися грізною полум’яною кулею. Заспокоїв голос Хосе, який вступився за Рут. Тепер Едмундо ждав її наказу. Бо лишалась у нього єдина можливість — бути її полум’яним щитом, захищати від кривди.
А Рут стояла перед Однооким, роздумуючи, як їй пояснити все те, що сталося. Найлегше показати свою владу. Бо якщо влада й сила по суті те ж саме, то ніде на землі не було людини, яка володіла більшою владою, ніж Рут. Варто їй шепнути Едмундо лише одне слівце — й від Генералового палацу залишаться тільки руїни. Але сам Едмундо навчив її не зловживати силою. Бо то велика хвороба земного людства: володарює той, хто здатний краще вбивати й руйнувати. Є інша сила — сила розуму, сила людського духу. І тільки тоді людське життя здобуде повну гармонію, коли не лишиться іншої влади на землі, окрім влади совісті, влади розумного слова.
Так учив Едмундо. І тому Рут почала говорити. Це був екзамен на зрілість. Треба пояснити повстанцям, що життя має різні форми, а не тільки ті, які нам відомі. Якщо людина зрозуміє це, решту пояснити неважко. Тоді Рут розкаже про кораловий острів, про відкриття Професора та про те, чому солдати не падали від куль і багнетових ударів. І нарешті зуміє пояснити, чому всі ті солдати схожі на Едмундо…
Довго вона говорила. Слухав її Хосе й дивувався: невже це було те саме дівча, яке він вважав дитиною? Звідки в неї вміння так пояснити найскладніше, щоб зрозумів навіть довгов’язий? Хосе вважав його тугодумом.
І так само дивувався Едмундо. Вона ж ніби зовсім не сприймала його бачення природи. Але падали слова в її душу, мов зерна в ріллю. Падали, щоб прорости саме тоді, коли так це було необхідно! Едмундо тепер сліпий і глухий. Та є в нього поводир, якому можна вірити. Бо її очі — це його очі…
Коли вона закінчила говорити, Одноокий обвів поглядом присутніх. Вони нагадували маленьких дітей, яким бабуся оповідає казку. І хоч Рут не бабуся, а вони вже не діти, але все це було таким незвичайним, що ці сильні, мужні натури почували себе безпорадними.
Дехто все ще не вірив. Почулися голоси, які вимагали доказів. Рут це спершу образило. Вона пригадала, як дідусь Себастьян заробляв мідяки, що потім діставались її тітці. Із Едмундо зробити циркового фокусника — хіба ж це не блюзнірство? Отож і від неї, мабуть, вимагають таких «доказів».
Хосе зрозумів її вагання.
— Не треба пихи, Рут. Тобі це не личить.
— Яка пиха? — спаленіла вона.
— А все ж… Покажи їм фокус. Едмундо не образиться. Він усе чує.
Рут наважилась. Її зап’ястя прикрашав браслет, що дістався від мами, його передала Делія разом з рацією. Ці дві речі — мамин браслет і рація — були для неї дорожчі від самого життя. Але ще дорожчою була довіра людей, які боролися за волю. Якщо їй не повірять, усе загине. Бо проти них виступає таємнича сила в особі невідомого їм Професора. Чого варті їхні карабіни проти цієї сили?..
Вона івідважно підняла голову і сказала:
— Едмундо нікуди не тікав. Він тут, серед нас. Його вкрасти не можна. Вкрали білковий автомат, виготовлений Професором. — Рут підвела очі до чорного, закіптюженого склепіння. — Едмундо, зніми з мене браслет. Він дуже муляє.
Тієї ж миті над її головою з’явилася полум’яна куля. Повстанці заніміли від страху, побожно хрестилися. А куля скотилася по руці до зап’ястя дівчини. І всі побачили, як браслет упав їй під ноги бризками розтопленого металу. Навіть Хосе перелякався — підбіг до Рут, щоб якось порятувати її від опіку. Але опіку не було. Не було й браслета. Тільки висіла під чорним склепінням, кидала на людей сині одсвіти сліпуча куля, що ждала нового наказу Рут.
Коли повстанці трохи отямились, загомоніли скептики:
— Браслет спалила. Подумаєш, яка втрата! В цирку себе живцем спалюють.
— То ж не насправді.
— А це насправді?..
Рут було гірко до сліз. Так вона й передбачала — сприймуть як цирковий номер. Докірливо глянула на Хосе. Він сперечався, щось пояснював, але марно. Браслет — це не Чорна фортеця.
До крові закусивши нижню губку, Рут наказала:
— Едмундо, проведи мене до ліжка. Я стомилася. Обходити не хочу. Веди прямо.
— Рут! — скрикнув Хосе, який зрозумів її відчайдушний намір.
