Бруно розповiв менi про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кiнцiв довгого шматка шпагату прикрiплюють по кришечцi вiд коробки з-пiд вакси або чогось iншого. Над кришечками натягують пергаментний папiр.
Все це ми проробляємо. Бруно iде в один куток кiмнати, я -- в iнший. Кришечку тримаю бiля вуха.
-- Нiчого не чути, -- кажу я.
-- Зараз буду шкрябати.
Бруно шкрябає по паперовi. Справдi, в коробочцi шарудить. Чути досить чiтко. Потiм шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота i щось говорить. Спочатку я не розумiю нiчого. Та коли вiн починає говорити голоснiше, чути добре:
-- Чудовий телефон, правда ж, Цiттербаке?
-- Так! -- кричу я.
Бруно теж зрозумiв. Це ж так просто! Папiр, шпагат, коробочка з-пiд вакси -- i телефон готовий.
-- Протягнемо шпагат вiд квартири до квартири i тодi зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, i другий бере коробочку.
Ми вийшли у двiр. Нашi будинки стоять зовсiм поруч. Бруно живе на першому поверсi, я -- поверхом вище.
-- А тепер давай протягнемо шпагат через двiр вiд квартири до квартири, -- запропонував Бруно.
Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило вiд будинку до будинку. Вийшло багато вузлiв, i я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кiмнати.
-- Треба просвердлити у вiкнi дiрку, -- сказав Бруно.
Менi не хотiлося цього робити, i я запропонував:
-- Можна причепити телефон до вiкна знадвору. Коли ти подзвониш, я вiдчиню вiкно, i будемо говорити.
-- А якщо я подзвоню вночi? Тодi ти не почуєш i не вiдчиниш вiкна.
-- А чому це вночi? -- здивувався я.
-- Ну, коли влiзе злодiй або так просто...
Це мене переконало, i ми стали свердлити дiрку. На жаль, ми зламали татiв свердел, та хоч те добре, що зламався вiн у ту мить, коли робота була майже закiнчена.
Приладнавши телефон у мене, ми заховали його пiд лiжком, а другий кiнець шпагату опустили надвiр. Тепер треба протягти його в кiмнату Бруно.
-- Проведемо над цим деревом, -- дiловито сказав Бруно. -- Вилазь на дерево, мiцно прив'яжи проводку до гiлки, а далi потягнемо в нашу квартиру.
-- Гаразд, -- погодився я, хоч i не дуже менi хотiлося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, i до того ж, це дерево -- не просто дерево, а слива панi Матнер.
Водночас менi так хотiлося мати таємний телефон! Тримаючи кiнець шпагату в зубах, я видерся на сливу й мiцно прив'язав його до гiлки. Знову Бруно допомагав менi порадами.
-- Здається, нiби справдi натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тiльки слiдкувати, щоб нiхто не вiшав на неї бiлизни.
Раптом до моїх вух долинув крик панi Матнер.
-- А побий його лиха година! Цiттербаке на моїй сливi!
Я не встиг злiзти, а Бруно накивав п'ятами.
-- Менi зовсiм непотрiбнi вашi сливи, -- сказав я i залився рум'янцем.
Панi Матнер тiльки зловтiшно засмiялась:
-- А чого ж ти на сливi? Не вигадуй казочок. А сливи ж iще зеленi!
-- Та не треба менi ваших слив! Мама щойно купила в магазинi п'ять фунтiв!
-- А що ж ти тодi робиш на моєму деревi, га? -- запитала панi Матнер.
Мама радить завжди бути чесним, i я вирiшив признатись :
-- Я проводжу телефон.
Але це не заспокоїло панi Матнер. Навпаки, вона ще дужче розсердилася.
-- Телефон? -- перепитала вона. -- Не забивай менi баки своїми вигадками! Ти що, глузуєш надi мною?
В будинку стали вiдчинятися вiкна.
-- Еге ж, Цiттербаке на сливi. А в мене обiрвали агрус, -- почувся чийсь голос.
Менi хотiлося негайно обернутися в той бiк i сказати, що я взагалi не їм агрусу, а тим бiльше у своєму дворi. Обертаючись, я спiткнувся i впав додолу. Прямо пiд ноги панi Матнер. Я скочив на ноги i кинувся навтiкача. Ще почув, як панi Матнер гукнула менi вслiд:
-- Ось я розповiм твоїй матерi.
У дверях мого будинку я зустрiв Бруно.
-- Утiк, Цiттербаке?
Ох, який я був сердитий!
-- Та втiк, але ж тепер усi думатимуть, що я крав сливи. I що, як про це довiдається мама?
Та Бруно думав тiльки про телефон.
-- Проводити низом не годиться, треба спробувати горою.
-- По зовнiшнiй стiнi будинку? Дерись туди сам!
-- Навiщо дертися? Проводитимемо вiд квартири до квартири.
-- А хто нам дозволить ходити по квартирах, i що ми казатимемо людям?
-- Це я сам владнаю.
I Бруно таки все владнав.
-- У школi нам дали завдання обмiряти зовнiшню стiну будинку, -сказав вiн пановi Гонфенгайту, який живе над нами.
Той буркнув:
-- Новомоднi витiвки.
Але зайти дозволив. З вiкна пана Гопфенгайта Бруно опустив шпагат униз. Коли надворi знову все стихло, я прив'язав кiнець проводки до свого вiкна. Потiм треба було тягти проводку до сiнешнього вiкна, далi до Мiхалакiв, тодi до Штенiв i, нарештi, вниз до вiкна Бруно. Це не так просто -- передати провiд од вiкна пана Гопфенгайта до сiнешнього вiкна. Бруно знову знайшов вихiд iз становища. Менi довелося розшукати камiнця i прив'язати його до кiнця шнура.
-- Розгойдай камiнця так, щоб вiн долетiв до сiнешнього вiкна, а там я вхоплю його i прив'яжу проводку, -- сказав вiн.
Бруно висунув свою круглу голову з сiнешнього вiкна i гукнув:
-- Розгойдуй!
Я почав гойдати. Тiльки-но я добре розгойдав камiнця, коли це розчинилося вiкно панi Матнер. Вона, певно, помiтила камiнця, що саме пролiтав повз її вiкно, i спробувала його схопити. Угледiвши мене, вона крикнула:
-- Та хай його поб'є лиха година, цього Цiттербаке! Спершу вилiз на мою сливу, а тепер хоче побити менi вiкна!
Пан Мiхалак теж виглянув iз вiкна. Вiн уже почув од Бруно про обмiрювання будинку, i тому сказав панi Матнер:
-- Не чiпайте хлопцiв! Вони працюють для науки.
Панi Матнер сказала, що ми плетемо небилицi, а наша наука -- це те саме, що й краденi сливи. Ще й порадила пановi Мiхалаку займатися його власними справами.
Камiнець усе ще розгойдувався, i панi Матнер знову мало не спiймала його.
Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камiнець ударив по сливi так, що зеленi сливи посипалися градом.
В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тiльки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсiм приємна розмова з мамою.
Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вiкна Штенiв, а тодi вниз до вiкна Бруно.
-- От i все, Цiттербаке, -- сказав Бруно.
-- Так, все готово, -- сказав я.
