спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.
-- Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? -- запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.
-- Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати. -- Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.
-- Як безглуздо! -- не витримав я. -- Це ж так жує жуйку корова.
Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.
Раптом бабуся перестала жувати.
-- М-м-м... -- вирвалося в неї з рота.
Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:
-- Це так завжди мимрять, коли жують гумку?
Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося 'м-м-м...' i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити 'м-м- м'!
Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.
Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.
Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.
Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:
-- Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка -- чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.
Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.
Мама приготувала обiд i покликала нас:
-- Iдiть їсти печеню! Тiльки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стiльця, бо тут не вистачає.
Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку i щоб у мене були чистi руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стiльця i занiс у кiмнату. Мама послала мене також по суп i компот. Тим часом бабуся Паулетта i тато вже посiдали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка -- печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, i вона смачна.
Пiсля їжi ми збиралися пiти на прогулянку, повставали, сидiла тiльки бабуся.
-- Ти ж, напевно, пiдеш з нами? -- запитала мама.
Бабуся Паулетта чомусь скривилася i вiдповiла:
-- Я... я... не... не можу.
Ми перезирнулись.
-- Тобi недобре? -- стурбувалася мама. -- Чи в тебе, може, ще болить рот?
Бабуся Паулетта жалiбно похитала головою.
-- Я не можу звестися на ноги, -- сказала вона. -- Мабуть, у мене прострiл. Може, тут у вас на Сходi таке повiтря, що вiд нього буває прострiл.
Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стiльця. Мама i тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. I тут я згадав про сорок вiсiм жувальних гумок! Зрозумiло, чому бабуся Паулетта прилипла до стiльця.
-- До побачення! Пiду попереду! -- кинув я i подався геть.
Отакий був у нас Великдень, iз прикрощами. Мама перестала зi мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.
Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Вiн сказав їй:
-- Так тобi й треба, що ти приклеїлася. Тi янкi, якби могли, всiх людей поприклеювали б на свої гумки.
Всi троє дорослих розсердилися на мене. Я бiльше не жую цiєї поганi. Прикро тiльки те, що мiй Чистун знайшов прилiплену пiд столом гумку i занiс до себе в клiтку. Коли вже вiн щось ухопить у свiй дзьоб, то нiзащо не вiдбереш.
Хай йому всячина, тому великодню!
Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами
Мабуть, нiколи в життi я бiльше не їстиму макаронiв i помiдорiв. Вiд самої згадки про них менi стає погано. А було ось як.
В суботу наш клас поїхав на екскурсiю. Як це було чудово! Ми спали в барацi на солом'яних матрацах. Приємно пахла свiжа солома. Самi варили собi їсти. Першого дня готували дiвчатка -- гороховий суп i сосиски. Другого дня дiвчатка приготували суп iз локшиною i м'ясо.
Наступного дня мала вiдбутися мандрiвка до руїн замку. Бруно сказав менi:
-- Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько -кiлометрiв з п'ять буде.
Я вiдповiв:
-- У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.
-- Давай залишимося, -- прошепотiв Бруно.
-- Нi, так не годиться, -- вiдповiв я теж пошепки. -- Дисциплiна є дисциплiна.
Бруно невдоволено кивнув, а потiм скорчив страшну пику.
-- Я дещо придумав, Цiттербаке, -- сказав вiн. -- Ось побачиш.
А що вiн придумав -- не сказав.
Наступного дня Гаррi, наш пiонервожатий, знову призначив куховарити дiвчаток, але тi вiдмовилися, їм теж хотiлось побачити руїни. Раптом обiзвався Бруно:
-- У мене пропозицiя. Ми з Цiттербаке вмiємо куховарити, то й побудемо сьогоднi за кухарiв.
Всi здивувались, а Гаррi нам просто не повiрив. Але Бруно так розходився, що Гаррi таки погодився. Всi пiшли, а ми з Бруно залишилися куховарити. Бруно навiть не схотiв вислуховувати вiд дiвчаток поради. Коли всi пiшли, вiн запитав мене:
-- А ти вмiєш куховарити, Цiттербаке?
-- Так, -- сказав я. -- Можу насмажити смачної картоплi.
Зупинилися на смаженiй картоплi. Але тiльки поговорили, та на тому й кiнець. Смажити картоплю передумали, а як приготувати щось iнше, я не знав.
-- А я гадав, ти вмiєш куховарити, -- сердився Бруно.
-- Чому ж саме я? Це ж ти не захотiв iти разом з усiма! -обурився я.
-- А чому я? -- гарячкував Бруно. -- Ти ж сказав, що не хочеш iти до руїн, бо вже бачив їх!
Трохи посперечавшись, ми знову заходилися думати, що ж готувати.
-- Треба щось зварити, -- вголос мiркував Бруно. -- Без обiду не можна. У мене самого вже бурчить у животi. Як же так без обiду?
-- Я залюбки попоїв би макаронiв з томатним соусом.
Це я чудово придумав.
-- Гаразд, -- погодився Бруно. -- Якщо ти бiльше нiчого не вмiєш, давай хоч це приготуємо.
Ми пiшли до сiльської крамницi й попросили макаронiв.
-- Скiльки фунтiв? -- запитала продавщиця.
Ми здивовано переглянулись.
-- Хвилинку, -- попросив я її, -- ми зараз повернемось.
Надворi ми стали гадати, скiльки ж фунтiв узяти. Нас двадцять п'ять чоловiк i пiонервожатий. Бруно гадав, що треба купити двадцять п'ять фунтiв. А я думав, що пiвфунта макаронiв на людину досить. Ми
