Отака пригода сталася зi мною. А хто у всьому винний?
Як я готувався стати космонавтом
Космонавт номер 4 -- Цiттербаке
Iнколи тато каже:
-- Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усi свої таємницi. Ми, Цiттербаке, зовсiм iншi -- ми мовчазнi. Це у тебе, мабуть, вiд маминої рiднi.
Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рiдня не балакуча, але у неї нема таємниць вiд тата i їй нема потреби бути мовчазною.
Я вирiшив довести, що добре вмiю мовчати. I сподiвався, що обiйдеться без прикрощiв. Адже тривало це недовго.
Почалося в середу. Я вирiшив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймнi номер 6. Ранiше менi хотiлося бути продавцем овочiв, клоуном, водiєм таксi, водолазом, гонщиком на велосипедi, генералом Народної Армiї i бригадиром на вугiльнiй шахтi. Але все це менi якось не зовсiм личило. Та й час у мене ще був.
А цiєї середи я прочитав книжку Гагарiна, космонавта номер 1, i вирiшив остаточно -- стану космонавтом. Вирiшив також: нiкому про це нi слова. Нi вдома, нi в школi. Тато, можливо, не мав би нiчого проти, а мама, певно, скаже, що ця професiя дуже важка. А ще вона скаже так:
-- Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?
У класi я не скажу нiчого, щоб iншi теж не захотiли стати космонавтами. Бо тодi буде вiдбiр. Можливо, буде багато охочих i я не пройду. Петер, Ервiн чи Бруно -- всi троє мiцнi хлопцi. До того ж Петер ще й голова ради загону.
Наступного дня запитав Петера:
-- Ким ти хочеш стати?
-- Конструктором телевiзорiв, -- вiдповiв той. Я йому зразу ж пiвкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.
-- Бери, -- сказав я. -- Та старайся.
Ервiн хотiв iти у прикордонники.
-- Чудовий намiр, -- похвалив я. -- Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.
З Бруно було гiрше. Вiн мрiяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трiшки i йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.
-- О-о-о! Льотчик-випробувач -- це дуже небезпечно, мiй любий. Тобi доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрiв!
-- Ну то й що? Я вiзьму з собою два парашути.
-- А як обидва не розкриються, що тодi?
Бруно насупився. Вiн не знав, що вiдповiсти.
-- А уяви собi, що пошкоджено мотор i лiтак загорiвся або раптом вiдвалилося крило.
У вiдповiдь Бруно тiльки щось буркнув.
-- Я нiзащо не став би льотчиком-випробувачем, -- продовжував я. -- Дуже небезпечна професiя. Нi, нi! Знаєш що? Краще бути водiєм таксi, водолазом чи клоуном у цирку.
Бруно спалахнув:
-- Клоуном у цирку? Я тебе зараз вiдлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.
Як менi його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач -- це ще не космонавт.
Я склав собi програму, як стати космонавтом. А для цього потрiбно багато чого. Зокрема, треба терпiти -- рiзнi муки. i я почав з мовчання.
Як я мовчав
У космосi має бути зовсiм тихо. Смiшно уявити тiльки: нiякого шуму, нi пташок, нi дерев, нi радiо, нi шелесту листя. Найважливiше для космонавта -- це щоб нерви витримали до кiнця. Я вирiшив три днi мовчати. Це буде моє перше тренування.
Я взяв два ватянi тампони i позатикав вуха, зачинив вiкна, позавiшував їх i сiв посеред кiмнати на стiльцi. Спочатку все йшло добре, i я вже подумав, що сидiти нерухомо зовсiм легко. Та за кiлька хвилин у мене засвербiли ноги, а у вухах почало дзвенiти.
Незабаром нiби здалеку крiзь ватянi тампони долинув мамин голос:
-- Альфонсе! Альфi! Ти що, не чуєш?
'Навiть у космосi мене гукає мама', -- сердито подумав я. Аж ось у коридорi почулися її кроки, грюкнули дверi. Потiм вона зазирнула до мене в кiмнату, але, мабуть, нiчого не побачила, пiдiйшла ближче i наштовхнулася на мiй стiлець.
-- Ой! -- з несподiванки зойкнула вона, ввiмкнула свiтло i сплеснула в долонi. -- Що це за витiвки, Альфi? Такий чудовий день, а ти сидиш на стiльцi у темнiй кiмнатi! Iди погуляй!
Спершу я хотiв усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повиннi бути мовчазнi. -- Чи ти оглух? -- запитала мама.
Я втупився в стелю i уявив, що бачу там сузiр'я Великої Ведмедицi.
-- Далi нiкуди, -- зробила висновок мама. Тодi дала менi грошi, господарську сумку i сказала:
-- А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину i пiвфунта сала.
Вiдмовитися не можна було нiяк. Отож я взяв мовчки грошi, сумку i пiшов. У магазинi пальцем показав, що менi треба.
-- Чи в тебе язика нема? -- здивувалася продавщиця.
А я дивився кудись у порожнечу i думав собi: звiдки їм знати, що я саме пролiтаю повз Мiсяць, а там же цiлковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тодi звернувся до мами:
-- Чи не здається тобi, що сьогоднi Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцiнку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стiнгазетi.
Я мовчки їв картоплю.
-- Ану покажи щоденник.
Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кiмнату i знову сiв на стiлець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.
-- У тебе, мабуть, температура. Альфi. Чуєш, -- гукнула вона татовi, -- вiн хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло i йому болить у вухах.
Наче старiй бабi, мама закутала менi хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!
Як на те, увечерi прийшов Петер, щоб обмiркувати зi мною новий номер стiнгазети. Вiн говорив так тихо, що я його ледве чув крiзь вату у вухах. А Петер говорив i говорив щось про велику статтю, в якiй треба засудити пiдказування. До мене ж долинало тiльки якесь: блуб, блуб, блуб.
'Щось негаразд iз трансмiсiєю, -- подумав я. -- Досi ж не було перебоїв'. I я почав ходити по кiмнатi туди й сюди -- мiркував, як урятувати себе i ракету. Петер не витримав i схопився за голову:
-- Та вiн збожеволiв, геть збожеволiв!
I пiшов собi.
Вранцi наступного дня в школi я теж мовчав. Менi хотiлося витримати три днi (власне, три днi -- нiщо, коли летиш до сузiр'я Орiона). Пан Фiлькендорф поставив менi 'п'ятiрку', бо я стояв бiля дошки, мов нiмий. А шкода, задача була легка, як дитяча забава. А пан Дорiан, наш учитель музики, подивився на мене крiзь окуляри й запитав:
-- Альфонсе, чому ти не спiваєш з усiма?
Я не вiдповiв:
-- Еге, ти не хочеш розмовляти з учителем, -- розсердився вiн. -Добре, тодi, будь ласка, заспiвай сам.
Весь клас повернув до мене голови. Раптом Петер сказав, щоб усi чули:
-- Я вам скажу: Альфонс геть збожеволiв!
Вiн пiдвiвся й розповiв учителевi про нашу зустрiч напередоднi ввечерi. Пан Дорiан викликав мене до дошки i звелiв роззявити рота.
-- Може, порвав голосовi зв'язки, -- припустив вiн. -- Ану, скажи 'а'.
-- А-а-а, -- видавив я.
В класi розлiгся регiт. Я б розiрвав себе, якби мiг. Отак пiдвели мене! Але сказати 'а' -- це ще не означав заговорити.
Того дня бiльше я не видав жодного звуку, хоча прикрощiв зазнав ще чимало. До всього ще й запис у
