Дебела вирвала його iз ланцюга танцюристок i помчала до вогню.
Вони вдвох просто перелетiли через тахнуче вогнище.
Коло знов розпалось.
Його хапали за руки iншi i стрибали з ним через вогонь.
Коли вiн почав стомлюватись, звiдкiлясь з'явилась товстуха кирпата, вирлата. Вона тягла великий оберемок свiжостятого очерету.
Пожбурнула його на яскраве полум'я.
Свiтло згасло.
Зашипiло й затрiскотiло мокре бадилля на жаринах.
Над багаттям заклубочився густий бiлий дим. I покрив усю галявину.
Тодi товстуха схопила свiй i хлопчикiв одяг i пiд покривом диму подалась у кущi. Хлопчик за нею.
Межи темного гiлля попереду викручуються, хилитаються пишнi бiлi стегна.
Ось тiльки руки простягни i торкнись.
Вiн не втримався - простягнув руку i торкнувся.
I вона стала i поволi повернулась до нього, просто вiддаючи себе всю на огляд i на дотик!
Вiн гладив i гладив її великий шовковистий живiт, торсав величезнi, неймовiрнi груди, м'яв пальцями набряклi, твердi сосцi.
Та ось вона вiдкинулась назад, вiдхилилась i стегнами, i животом, i рука Пiвника зависла в повiтрi.
Знов вiн бiг за нею по добре витоптанiй стежцi.
Ось вони з розгону вискочили на галявину, залиту срiблом мiсячного свiтла. Старезна засихаюча липа така чорна, наче обгорiла вiд блискавки.
Жiнка стала пiд липою, а Пiвник з розгону налетiв на неї, занурився лицем межи пишних гарячих грудей.
Вона впустила на срiблясту траву його мокрий одяг i показала рукою: 'Вдягайся!'.
Вiн розбирав, розправляв свiй одяг, а вона стояла в якихось двох кроках, не бiльше, вiд нього i поволi обертала намiтку.
Пiвник вiдчув, як вiд неї, вiд її мокрого важкого волосся тягне димом багаття i тонким ароматом любистку i ще якогось зiлля.
З усiх горбiв i ярiв над Либiддю долинали несамовитi пiснi та шалена музика.
Десь за горбами, на сходi пропiяв далекий пiвень.
Малий подивився на зорi - i здивувався - вони тiльки-тiльки зрушились. А йому здавалось, що проминула вся нiч i вже ось-ось настане свiтанок.
Жiнка широко розчепiрила пальцi i притисши до ключиць навхрест складенi руки з силою натискала на своє тiло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по рвзлогих стегнах, пружно зiгнулась, пройшлась, втискаючи пальцi в тiло по колiнах i гомiлках.
Рвучко розправилась, i велетенськi перса загойдались, заметелялись з боку на бiк.
Заметеляла головою.
З усiх пагорбiв i мисiв рiки долинали шаленi ритми танцiв i нестримнi, запальнi голоси спiвачок.
Десь за пагорбами пропiяв ще раз пiвень.
I оголена товстуха схопилась за одiж i миттю накинула сорочку i вправними рухами доправила намiтку, пiдперезала сорочку крайкою.
Жiнка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучi i натягав постоли.
Коли вiн пiдвiв голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, бiля дерева нiкого не було.
Пiвник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортiло спитати, хто вона i звiдки вона.
Тут вiн, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. I лезо добре, i ручка поцяцькована.
Хоча добре, що ножа тiльки забрали, а могли ж i втопити. I хто б там почав допитуватись - хто втопив? Сам полiз у воду на Купала, от i захлинувся.
Вiн уже збирався полишити галявину i озирнувся на остаток. Високо на стовбурi, йому треба пiдстрибнути щосили, або подертись, встромлено його нiж, а на нiж завiшено вiнок iз волошкiв.
От яка добра та кирпата товста молодиця - приворожила йому якусь синьооку. I хитро як наворожила - вiн i не прохав. Адже йому такого ще й не належить, вiн ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дiвку. А ця чарiвниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.
З розгону пiдстрибнувши. Пiвник видер ножа, i вiнок сам насунувся йому на руку.
Та на руцi вiн його нести не став, а натяг на голову.
I тут вiн зрозумiв - ця добра товста молодиця була й хитрюща - вона вивела його з iгрищ i не дала йому додивитись найголовнiшого - коли на передденнi будуть топити Марену i спалять Купалу. I водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнiшого ворожiння на плiднiсть. Саме про це ворожiння вiн, ще зовсiм безштаньком, чув, як говорили молодицi, озираючись, щоб не було де дiтлахiв старших. А на нього, безштанька, вони i уваги не звертали.
Вiн зрозумiв, що коли вiн голий з голими купальницями стрибав через багаття, що вiн був уособленням Ярила, що розпалює хiть, ярiсть i оплiднює все живе.
А цим вiнком i ножем товстуха нiби говорила: 'Ось тобi щаслива ворожба! Тобi випало, бiльш нiж кому, тобi дозволили бiльш, нiж кому! Отож iди i мовчи, як належить дитинi! Як мовчить вiнок, як мовчить нiж, як мовчить сухий стовбур!'
Вiн поспiшив додому швидко й радiсно.
Перебiгав з пагорба в долину, i з долини знов на пагорб.
I ще Пiвник вирiшив мертво про все мовчати.
I тодi той, мiський Бог, зроблений на глинянiй дощечцi, з сяйвом навколо голови, нiчого не знатиме.
Нi, вiн його не обдурюватиме, богiв дурити не можна. Просто вiн мовчатиме, бо той Бог мiський. Вiн там всим розпоряджається. Вiн новий Бог. А старi боги живуть i в деревах, i в каменi, i в джерелах, i в блискавках...
А позаду нiч купальська сяяла вогнями, вибухала спiвом. Та поволi все затихало, бо вiн вiддалявся вiд рiчки i наближався до осель.
Та коли вже до пагорба лишалось зовсiм трохи, вiн побачив кiнськi тiнi, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впiзнав коней. Їхнi конi. Але не йдуть, а пливуть без звуку. I копита не б'ють об затвердiлу, як камiнь глинисту стежку!
Не iржуть i не порскають.
Вiн припав пiд кучу.
Уважно придивившись, побачив на спинi в Гнiдої, а саме це була вона, розпластану людську постать.
А з гайка пропищала дрiмлюга.
I, лежачи на Гнiдiй, тiнь теж вiдповiла голосом дрiмлюги.
Отже, це татi. I вони зводили п'ятьох їхнiх коней.
Малий натяг через голову вiнок на шию i потиху попрямував вiд куща до куща. Униз.
Щоб наблизитись непомiченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:
- Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подурiли?... Трьох коней було мало?.. Що вiн там робить?..
- Тих-х-хо! - Шипiв певно той, що приїхав, лежачи на Гнiдiй. - Там ще добрих двi кобили. Вiн їх ось-ось приведе!..
- Ану швидше вiдправляйся до нього i давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з iгрищ вертатись i нас побачать!
I схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо вiн захрипiв.
- Зараз я,.. та зараз же...
I зразу ж вiд купини дерев вiддiлилась тiнь i побiгла пiдтюпцем через вiдкрите мiсце i вмить щезла за пагорбом.
Пiвник тихо-тихо, обережно-обережно посувався мiж кущами вперед i молив подумки нового Бога i всiх старих богiв, щоб вони розчистили його шлях до коней вiд сухих гiлок.
О диво, справжнє диво, певно, хтось почув його молiння, благання, бо жодна суха гiлка не трiсла пiд
