його постолами, поки вiн переходив до гаю.
Один чоловiк при оголенiм мечi, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнiм мороцi, перед Гнiдою присiвши, обмацував їй бабки.
Двi iншi кобили теж були в путах.
Ще двi iншi були прив'язанi до грушi-дички i тупцювали стривожено, та тупотiння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледiв, чи, скорiше, вгадав, - були затягнутi закрутки.
Малому стислося серце вiд уяви, який то бiль терплять конi.
Копита у всiх добре були завинутi ганчiрками. Все було так, як розповiдали старi холопи на боярськiй кухнi. Тiльки от зброя в татя була не обушок, не нiж, не сокира, а дорогоцiнна, яку може придбати тiльки дружинник чи багатий купець.
Хлопчик припадав до землi, часом повз навкарачках, i все до грушi-дички, до прив'язаних коней.
Йому вдалося з першого поруху вiдв'язати вуздечку однiєї кобили, I навкарачках полiз, полiз, тягнучи за собою повiд.
Вiн затяг її за кущi. Помацав путовi суглоби - не боркана.
Тодi зразу ж вхопився за закрутку, щоб звiльнити їй дихання. Спочатку нiяк не пiддавалася закрутка - так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пiшла, i морда звiльнилась.
I кобила, задерши вишкiрену пащу, щосили заiржала, аж луна лупонула горбами.
Хлопчик, мов вивiрка, скочив на кобилу i вдарив її п'ятами.
Поруч виросла тiнь з пiднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої митi, коли кобила робила перший стрибок.
Клинок свиснув i торкнув по вiнку i по шиї кобилi.
Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманiло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.
Малий вчепився руками, i зубами прихопив густу гриву.
З рани прискала кров i бризкала малому на лице, на праву руку i ногу.
Вiн припав, прилiпився до кобили, молив усiх богiв i духiв не скидати його з обiсiлої кобили.
I тому вiн не бачив, як на просадi мiж кущами з'явилось двоє. Один вже зготувався - розкручує над головою обушок.
Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.
Один свиснув зненацька.
Кобила нiби затрималась.
I тої ж митi другий опустив гирьку обушка на голову хлопцевi.
Та цiєї чарiвної ночi удача була з Пiвником. Гранчаста гирька розсiкла вiнок i понеслась далi вниз, розриваючи сорочку на малому i зриваючи з хлоп'ячої спини довгу смугу шкiри.
Вiд болю малий заверещав наче спiйманий заєць. Кобила пiдпала на переднi i щосили пiдкинулась заднiми. I закрутила, понесла хто зна куди через чагарi, через бур'яни, по схилах, по дорозi. Та все з вибриком, з гоготiнням.
Малий нiчого не тямив, в головi гули джмелi, а з рота накочувалась солона кров - то вiн гривою порiзав собi губи.
Головне не впасти. Куди б не занесла його обiсiла кобила - вона вiднесе його подалi вiд татiв- душогубцiв!
Кобила не пiдвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Пiвника до iстобки.
I впала бiля конов'язi.
Саме тодi - як роз'юшений до краю дядько Пiвень схопив Тальця i закручував на шиї аркан, хотiв завiсити на стовпi конов'язi.
А iншi холопи всi були п'янi.
Хто де попадав, там i лежав. Вiд них смердiло перегаром хмiльним, i нiхто з них геть нiчого не тямив. Власне, вони спали п'яним небуттям i нiякими зусиллями їх не можна було розбудити.
Ось валявся Будий i чиясь служниця.
Багаття було чимале, i хоч воно вже й тахло, проте все добре освiтлювало навколо.
Пiвень кинув Тальця, i той завалився на землю снопом.
Схопив скривавленого хлопчика.
- Ти живий?
Малий витер з лиця кров i заклiпав повiками, щоб хоч щось нормально бачити.
- Зовсiм живий! Це кiнська кров... Вони там у кленовiм гаю... Їх троє... Один з мечем...
- Можеш на конi сидiти?!
- I можу сидiти, i можу й ускач гнати!
- Знiми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!
Сам кинувся до стрiхи i вихопив з-пiд стрiхи рогатину, А з iстобки винiс лук, стрiли та сокиру.
Скочив охляп на Строкату. Мiцна кобила - та дуже примiтна. Її не наважились звести.
Пiд'їхав до Будого i осатанiло оперiщив його. I чиїйсь служницi перепало.
Будий важко застогнав i вiдкрив очi.
- Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш - конає бiдолашна? I Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.
Реп'ях ще де взявся, крутився пiд ногами. Чогось скиглив чи брехав жалiсливо.
- У! - Замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину i задер лапи. Малий теж скочив охляп i вони вдвох поскакали через пагорби i белебень до кленового гаю.
Настав переддень.
Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскравi багаття. Попiд берегами в очеретах попритискалися заблудлi купальськi вiнки.
Деякi навiть з обгорiлими свiчками. Чадiли на пагорбах рештки вогнищ.
Де-де серед заростей пробiгали крадькома людськi постатi,
Дядько спльовував i хрестився.
- У, сiм'я поганське! Сосуди грiховнi! Через вас цi йолопи повпивалися! Все, все через хмiль, блуд i поганство! О Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю Тебе!!!
Бiля кленового гаю було добре видно на пом'ятих травах бризки почорнiлої кровi.
Дядько дав повiд Строкатої, а сам спiшився i обдивлявся все ретельно, навiть обнюхував, мов мисливський пес.
Залiзши на Строкату, довго сидiв мовчки.
Сидiв, голову похнюпив.
Цмокнув, рушив, направив Строкату до рiчки. Пiдняв стрiли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього мiсця - думав - конi попливуть. Та виявилось, що тут було мiсце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на той берег. I дядько Пiвень показав, що вiн не тiльки був ловцем вiдчайдушним, а мiг слiд i по людинi гнати, i по звiровi.
Вони доїхали до того мiсця, де татi розiйшлися двома стежками.
Лiворуч з трьома кiньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно роздивився мокрi ганчiрки з кiнських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Вiн їх вiддав Пiвниковi.
Вивчав слiди, щось мимрив пiд носа:
- Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершникiв... А вiн i не найкращий вершник... Бач, ось як iдуть слiди... Вiн погано нею управляє. Скине!.. - Пророкував i радiв iз свого пророцтва Пiвень.
Вони ще проїхали по заболоченiй лiсистiй долинi з версту i почули з-за густих очеретiв кiнське слабе iржання.
Межи шуворами Соловая кобила загрузла заднiми ногами, а переднi закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти заднi ноги iз трясовини.
Дядько спiшився i спробував дiстатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрiвля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крiзь вiконце в зеленiм покривалi.
Дядько бачив, що трясовина не вiдпустить свою жертву, свою здобич.
Вiн вибрав найгострiшу стрiлу i наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не змiг пустити стрiлу. Заклав
