назад у сагайдак.
Вiдв'язав вiд пояса аркан. Одним кiнцем обв'язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромiгся накинути на шию Соловiй.
Здав Строкату назад, i вона потягла линву.
I витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, i Солова вдавилася би у арканi. Та дядько Пiвень не пожалiв аркану - розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь пiдвелася. Тремтiла всiм єством. З неї стiкала руда болотна жижа.
Але дядьковi було байдуже. Вiн обiймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цiлував.
Вони поїхали далi по слiдах межи верболозами. За тим, що був з трьома кiньми.
На зручнiй, непримiтнiй галявинцi дядько закляв i вирiшив вертати назад.
- Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись - слiди.
Потiм вони заїхали в ручай. I невiдомо куди пiшли - вниз по течiї чи вгору? Он там на пiсочку на тiм боцi слiдiв немає... А там iще озера...
Вони повернули, i на зворотньому шляху забрали Соловую.
Вона нiкуди не йшла. I траву не скубла, а стояла, понуривши голову.
Нараз дядько спинився i схопив Пiвника за плече.
Пiвник закуняв, сидячи охляп на кобилi. Хоч як не пекла рана на спинi, а проте спати хотiлось смертельно, нiякий бiль не розвiював сон.
- Ти їх запам'ятав?!
- Нi... Тiльки здається, той,.. що з обушком... схожий на тих, що тодi... верблюдiв привели...
- Печенiг?!
- Хто зна... Менi так здалось...
- А де ти, де ти був? Вiд пiвночi де ти шлявся?
Малий ворушив спухлими порiзаними губами, але нi слова не вiдповiдав.
Що там говорити - саме вiн вiдповiдав за зведених коней. Раз не було при iстобцi дядька, значить, вiн повинен був за всiм доглядати. Зведенi конi були цiною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згiдно угоди-ряду вiд цiєї купальської ночi дядько Пiвень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом iз його нечисленної челядi.
Та всi цi думки коливалися в стомленiй, соннiй головi хлопця наче густа болотна жижа. Йому хотiлося спати.
Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розклiпити.
- Скажи менi, коли ти пiшов з iстобки, там нiкого з чужих не було?
- Нiкого... - вiдповiв хлопчик, облизуючи запеченi вуста. Вiн i не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. I його до неї посилали не один раз по всякi дрiбнички господарськi.
- А та, що з Будим обiймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?
Хлопець щось мимрив недоладне i обм'як, мов куль.
Щоб малий не впав пiд копита, Пiвень взяв його до себе на Строкату.
Так вони й притюпали на трьох конях до iстобки.
Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому вiн почав шукати, чого б напитись. Води нiде не було, а рiзанку з водою хтось, певно по пиятицi, перекинув.
Побачив у закутку пiд полом глечик зеленої поливи. У великiм глечику наче ще лишилось меду.
Одним духом дядько допив глечик.
Дивився на глечик i нiяк не мiг зрозумiти, чи це глечик боярський, чи нi.
Хотiв спитати малого, але той мiцно спав.
В головi в дядька пiсля гонитви, пiсля всього, що трапилося, гуло i дзвенiло.
Вiн пошукав очима Будого. Немає Будого. I ще когось немає... Ага, тiєї дiвки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий...
Сон незборним тягарем почав натискати на повiки юнаковi, i вiн так-сяк пройшовши по хатi, дiстався до полу i впав на голi дошки.
Коли пiсля полудня Пiвень збудився вiд важкого мороку, вiн вже знав - у мед пiдсипано зiлля.
I став вiд того дня Пiвень тихий, сонний. Майже не говорив.
Похнюплений. Все собi пiд ноги заглядає. З людьми не хотiв розмовляти.
Одного разу, коли нiкого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб пiти до ворожки хорошої, щоб вона вiдворожила, зняла з нього порчу.
Дядько поволi-поволi обкрутився на всi боки, з-пiд-лоба позирнув туди-сюди i посмiхнувся до небожа, хитро i впевнено.
- Малий! Ти не бiйся! Боярин не одержить нового раба.
- А тодi вони мене схоплять! Я пропаду!
- Ти хiба менi син? Якщо раптом я втечу, ти тiкай на Подiл до човнярiв. Вони тебе пiсля жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дiстанешся додому.
- А коли тiкатимеш?
- Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог вiдає!
- Ти про кобил кажеш?
Дядько махнув рукою i зразу ж зробився похмурий i сонний...
Холопи зiтхнули з полегшенням. I спочатку обережно, а потiм вiдверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсiм на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лiкують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, татi на коней i на людей порчу i слабiсть наслали.
Городник з прикрiстю спостерiгав за Пiвнем. Вирiшив дати якусь iншу роботу Пiвневi, щоб вiн якось оклигав.
I вiн вiдiслав його з робiтниками на Рось.
Робiтники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному мiсцi обвалився берег i оголилось цiле кладовище морених дубових стовбурiв. Хтось iз княжих людей, чи тiун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росi.
А що в тих мiсцях нiби з'являлись час вiд часу розбiйники, то дали робiтникам охорону. I робiтникiв охоронити, i розвiдати, що там справдi дiється. Що то за татi там об'явились?
А Пiвень був замiсть одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворiв. А з других десяткiв нiхто не хотiв на його мiсце йти.
От тодi городник i попрохав свого знайомого десятника взяти Пiвня.
Коли дядько Пiвень при новому уборi - рогатинi, луковi, стрiлах, сокирi та обушковi, у своїй старосвiтськiй одежинi, у клобуцi з вовчою опушкою, на строкатiй кобилi з'явився бiля княжих конюшень, там ледь з коней всi не попадали.
А Пiвень сидiв смиренно на Строкатiй, i наче це не з нього реготали i вояки, i конюхи, i служки.
Десятник поблажливо всмiхнувся. Вiн не реготав, але й не поставив строкату кобилу серед рудих скакунiв. Наказав їхати при возi з обладунками та начинням. Наказав добре сторожити, бути пильним, бо не всi печенiги ще вигнанi зi степу.
Наказ десятника Пiвень виконав якнайкраще.
Коли через дванадцять днiв загiн вертав до Києва, дядько вже возсiдав на степовому тонконогому румаковi i тягнув за повiд Строкату. А на нiй в дерев'янiм сiдлi возсiдав полонений печенiг.
Пiвень, як i попередньо, був сумний, похнюплений, i дивився кудись межи вуха скакуновi. А на Строкатiй возсiдав, випнувши груди, смаглявий печенiг. Був вiн скручений по руках i по ногах. Ликом. На глум, звичайно. Звичайним ликом з молодої липи. Ликом, з якого деревляни личаки плетуть, в'язаний, борканий, а всмiхався згорда, зиркав зневажливо. Наче не його вловили i ледь не замордували, а наче це вiн тягнув на поводi похнюпленого i остовпiлого Пiвня. Зброю печенiга дядько Пiвень приторочив до пiслища, i вона метелялась бiля його нiг.
Коли Пiвень хотiв отако заїхати на тiунове подвiр'я, десятник спинив його.
- Ти тут не потрiбен. Давай сюди повiд i ходи з богом! - Вiн протяг руку до Строкатої.
Але дядько прихопив його руку i вiдтрутив. Десятник пiдвiв здивовано брови - вiн не чекав такої мiцi в руках Пiвня.
