Михановский Владимир
Оранжеве серце (рассказы) (на украинском языке)
ВОЛОДИМИР МИХАНОВСЬКИЙ
Оранжеве серце
Науково-фантастичнi оповiдання
Оранжева планета... Все тут вражає своєю
незвичайнiстю. Гори й улоговини пересуваються.
Високi скелi зростаються за кiлька хвилин. Все
прогинається, змiнює свою форму, потiм знову
випрямляється... Великi дива уздрiли земляни на
цiй далекiй планетi!
Про захоплюючi пригоди космонавтiв
майбутнього, про дивовижнi вiдкриття, винаходи,
боротьбу думок i боротьбу свiтiв - приреченого на
загибель капiталiстичного i нового, який
утверджується, соцiалiстичного - розповiдається в
цих оповiданнях.
ЗМIСТ
Шляхами невiдомого
Овсiй
Оранжеве серце
'Петро Голубничий'
Залiзнi студенти
Двобiй на днi океану
Загадкова дiя
Гнучка тактика
Наслiдки виховання
Iз щоденника
Зайва ланка
Пограбування банку
Парi
Майстерня Чарлi Макгроуна
Зайва ланка
Вичерпна вiдповiдь
Таємниця затоки Здохлого кита
Iдея третього колеса
ШЛЯХАМИ НЕВIДОМОГО
ОВСIЙ
Хтозна-чому, але Миколка вiдчував до Овсiя вiдразу. Укупi з iншими хлопчаками вiн шпурляв Овсiєвi в широку спину крем'яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено i здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому- лiпшому завулку.
Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажi з Оранжерейного архiпелагу - чудовi фрукти, земнi й марсiянськi. Звiдси, iз гаванi, вiдправляли на архiпелаг товари, потрiбнi людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електроннi мiкроскопи, рiзнi бiостимулятори, прискорювачi росту рослин. Люди на архiпелазi ставили науковi дослiди. А всю чорнову роботу виконували роботи.
Працювали роботи i в гаванi.
Овсiй теж був робот - неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом i довгими шестипалими кiнцiвками.
Якось камiнь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботовi в один iз вразливих вузлiв. Овсiй здригнув. Заблимали фотоелементи-очi, i низький голос добродушно пробуркотiв:
- Не виводьте мене з ладу, юнi земляни!
По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.
Принишклi шибайголови простежили, як Овсiй, зiйшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капiтана й покачуляв до трюму...
Останнiм часом у Овсiєвiй пам'ятi зринали видiння, пов'язанi з Зеленим мiстечком, озером Вiдпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, власне, найчастiше пригадувалося йому те, що люди називають раннiм дитинством. Чому саме цi марення ставали йому на думцi? Важко сказати. В усякому разi, сам добрати що до чого Овсiй не мiг, а до послуг технiка вiн не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системi пiвторастолiтньої давностi, котра безнадiйно застарiла! Адже останнiм часом у людей з'явились новi, такi чудовi помiчники! А Овсiй... Ну що ж? Працює - i гаразд. Однак вiн ще мiцний - поскрипить...
За довге iснування Овсiєвi випало бачити немало. Та все, що було по тому, як вiн залишив Зелене мiстечко... Нi, не те щоб забулося, стерлось iз пам'ятi... Iоннi блоки хоч i позеленiли вiд часу, але надiйно бережуть усю iнформацiю, накопичену Овсiєм протягом багатьох десятилiть. Одначе факт лишався фактом. Овсiєвi дуже рiдко пригадувались червонi пiски марсiянських пустель, у яких вiн допомагав землянам споруджувати першi мiста. Так само зрiдка йому спадала на думку лабораторiя-супутник на Фобосi, куди вiн невдовзi переїхав. I вже зовсiм вряди-годи зринали в уявi безмежнi синюватi поля на Венерi, де буяла колосиста пшениця...
Нi, мабуть, неправильно було б твердити, що пiзнiшi роки канули в забуття: цей вислiв стосувався б скорiше людини, анiж робота. Просто давнiшi подiї видавались Овсiєвi яскравiшими i в спогадах посiдали набагато бiльше мiсця.
З найбiльшою приємнiстю Овсiй пригадував той день, що був перший iз перших. Увечерi, коли робота в порту кiнчалася, Овсiй любив, залiзши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадiв. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано пiдходив черговий iнженер. Та, вгледiвши Овсiїв фотоелемент, що блимав у пiтьмi, заспокоєний iшов собi геть.
А Овсiй знову поринав у нетрi спогадiв.
...Який-бо вiн яскравий, той перший день свободи! Сонце свiтило якось особливо. О, це зовсiм не те, що ловити його тепле промiння крiзь фрамуги бiолабораторiї. Тут, на просторi, не обмеженому стiнами i стелею, навiть сонце видавалося зовсiм iншим. Овсiй подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.
Дверi за Овсiєм зачинились, i вiн опинився на терасi сам. 'Бетон', визначив вiн, обережно помацавши пiдлогу. Широку терасу облямовували низькi бильця iз брунатним пластиковим кантом. 'Пластик потемнiв од часу', автоматично вiдзначив Овсiй.
Вiн ступив кiлька непевних крокiв. Його пальцi весь час ворушилися, тремтiли з напруження. Ще б пак! Сьогоднi вперше Микола Михайлович дозволив Овсiєвi самостiйно вийти на полiгон, поза будь-яким наглядом та контролем.
Крок, iще крок. Тераса здається безмежною.
Нарештi Овсiй дiйшов до балюстради, мiцно обхопив пальцями алюмiнiєвий стовп. I зразу заспокоївся. Кiнець кiнцем вiн у думках переживав усе це не один раз.
Тепер можна братися до збору iнформацiї. Овсiй знав: увечерi вихователь обов'язково прогляне блоки його пам'ятi. Тiльки сьогоднi там будуть вiдомостi, що вiн їх набув не з довiдникiв i мiкрофiльмiв...
Овсiєвi локатори невпинно оберталися - вони ретельно обстежували довколишнiй простiр.
Ось ребриста пiдлога тераси. Шар бетону сантиметрiв десять завтовшки. Далi порожнеча. Пiдвал. Та який великий! I темний. Доведеться ввiмкнути iнфразiр. Упродовж порослих мохом стiн стояли химернi посудини. 'Бочки', здогадався Овсiй. В кутку пiдвалу в безформну купу було звалено всяку всячину, вiдому Овсiєвi з минулих урокiв. Осторонь громадилися в пiрамiду трикутнi магнiтнi уловлювачi. На них лежав товстий шар пилу, скрiзь снувалось павутиння. Колись без таких уловлювачiв не могла вимандрувати в космос жодна ракета. Якому кораблевi, якому екiпажевi вони прислужувалися до того, як залягти тут, у вогкому занедбаному пiдвалi котеджу на територiї Зеленого мiстечка?
А скiльки пiд терасою незнайомих Овсiєвi предметiв, незрозумiлих i вiд того таємничих! Робот намагався кожен iз них запам'ятати, аби увечерi Микола Михайлович усе йому пояснив i розтлумачив. Добре було б обмацати весь цей брухт пальцями. Це ж бо зовсiм не те, що спостерiгати на вiдстанi, хай навiть за допомогою унiверсального iнфразору.
Платформа на гусеничному ходу. Навiщо вона? Маска з еластичної речовини, з двома круглими отворами, запнутими прозорим пластиком. Нi, це не пластик. Швидше скло. Скiльки-бо лiт тому люди використовували його замiсть пластику?
Овсiй вимкнув iнфразiр. Танули дорогоцiннi хвилини, а вiн усе ще непорушно стояв на терасi, прихилившись до алюмiнiєвого стовпа.
В його розпорядженнi було тiльки двi години, i вiн мав використати їх якомога доцiльнiше. Так наказав Микола Михайлович.
Поки Овсiй розмiрковував, куди спрямувати свою ходу, на рожевiй пластиковiй дорiжцi, що огинала
