- А що, хiба вже всi?.. - Марiї перехопило подих. Вона обвела очима однаковi дверцi, що займали всю окружнiсть бiозалу.
- Всi, крiм Стафо. Вiн має прибути сюди на аварiйному ескалаторi.
- Дозвольте менi почекати його? - тихо сказала Марiя.
- Нi, нi, про це не може бути й мови. Вам ще слiд приготуватися i прийняти синтованну, а у вас залишились лiченi хвилини. - Капiтан подивився на годинник. - За чотири хвилини вимкнуться ведучi дюзи, i на 'Ренату' навалиться страшенна вага.
Капiтан пiдбадьорливо посмiхнувся Марiї i зачинив за нею дверцята.
Швидко роздягнувшись i акуратно склавши одяг, Марiя ввiйшла у синтованну. Струмочки циркулярного душу впали на неї, у вухах зазвучали хвилi музики. Iз тисяч отворiв у стiнках били сильнi й злi струменi. Та через кiлька секунд тiло Марiї уже стало нечутливим до них: поступово, за складною, спецiально розрахованою для Марiї кривою, вона насичувалась iонами, що дiяли на органiзм, як наркотики.
Марiя не втрималась, похитнулась, i гнучкi щупальця кiберсхеми бережно пiдхопили її. Марiя знала, що через кiлька хвилин цi ж щупальця виймуть її, уже напiвсвiдому, iз синтованни i легенько опустять у бiованну - залишиться над рiдиною лише пiдборiддя. Вона ще дихатиме, але все рiдше i рiдше. А рiвень рiдини в бiованнi мiлiметр за мiлiметром пiднiматиметься вище i вище... i потiм... потiм провалля в мертвий сон.
I тi ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорiвнює сорока земним добам.
'Цiкаво, в якiй кабiнi Стафо? От коли б у сусiднiй...'
Коли Стафо переконався, що Марiйки у вiдсiку немає, його в першу мить охопила радiсть: значить, вона вiдчинила люк i тепер перебуває в бiозалi. Але, мимоволi глянувши на годинник, не стримав крику - уже минуло п'ятнадцять хвилин, як вiн залишив штурманську рубку. Отже, п'ять хвилин тому реле часу намертво замкнуло всi бiованни...
Що дiяти? Вiн приречений. Стафо метнувся до люка, але на пiвдорозi безпорадно зупинився, зрозумiвши - пiзно. Всi його товаришi охопленi глибоким анабiотичним сном. I Марiйка, певно, там. Вона обов'язково там!.. Ну, що ж, якщо вiн, Стафо, й загине, це не зiб'є 'Ренату' з правильного курсу, його друзi, безперечно, розгадають таємницю гальмування зорельота i знайдуть шлях до рiдної планети.
Але ж до дiдька безглуздо загинути через дурну випадковiсть. Та нi, вiн так просто не здасться. Стафо облизнув смаглi вуста. Насамперед треба вжити заходiв проти перевантаження. Бiгти назад, в рубку, де є протиперевантажне крiсло? Нi, не встигне...
Ага! Наглухо затягнувши застiбку комбiнезона, Стафо швидко крутнув регулятор невеликого балона iз стисненим повiтрям, вмонтованого всерединi комбiнезона. Комбiнезон одразу роздувся, мов куля, щiльна прогумована тканина облягла, стиснувши ноги штурмана, i погнала кров у верхню частину тiла. Вiд приливу кровi Стафо вiдчув легке запаморочення.
Несподiвано тiло його стало важчати, а затим нездоланна сила жбурнула Стафо до стiни коридору. Стафо не встиг викинути руки i боляче вдарився лобом. Штурмана люто швиргонуло ще раз, на крицеву штангу-поручень. Стафо вiдчув у ротi солонуватий присмак. Одночасно до горла пiдступила нудота. 'Ну, ось i все', - тiльки й устиг подумати Стафо. Останнiм зусиллям волi вiн забрався в куток вiдсiку, за повiтряний кондицiонер. Кондицiонер мiрно дзижчав, мовби нiчого не трапилось.
Вiн опам'ятався вiд того, що автосистема комбiнезона ввiмкнула кисневу подачу. Стафо жадiбно ковтав гостру, свiжу цiвку кисню, яка струмувала йому просто в обличчя. Який час минув? Неймовiрним зусиллям Стафо звiльнив з-пiд свого кiлькатонного тiла руку й поволi присунув до очей. На це вiн витратив хвилин з десять. Та зусилля штурмана виявились марними: годинник розбився вiд удару об крицеву штангу.
Кров важко стукала в скронях. Голова паморочилась, побите тiло болiло.
Перш за все вимкнути кисневу подачу: кисень треба берегти. Сяк-так дотягнувшись до вузького гумового соска, що вiдходив од шолома, Стафо стиснув його зубами i ледве не скрикнув вiд болю - переднiй зуб, котрим вiн натиснув, був вибитий i тримався на однiй ниточцi. Стафо виплюнув його. Рот знову наповнився кров'ю, перед очима попливли оранжевi кола.
'Тiльки не розкисати', - наказав собi штурман. Тепер час i пiдживитися. При однiй думцi про їжу Стафо вiдчув нудоту. Та це не зупинило його. Повiльно, дуже повiльно посувались його руки до кишенi, де лежав пакет НЗ. Через кожнi п'ять сантиметрiв дозволяв рукам вiдпочити. Витягнувши пакет, вiн уже не змiг пiднести його до рота: вага пакунка перевищувала його сили. Пакунок вислизнув з пальцiв i глухо стукнувся об стiнку, прилипнувши до неї, - така величезна була сила тяжiння. Тодi Стафо повiльно й обережно нахилився до пакунка й учепився в нього кровоточивими зубами, йому пощастило прогризти полiхлорвiнiлову обгортку, i вiн жадiбно впився в соковиту, ароматну масу хлорели. Чудова їжа, насичена вiтамiнами, швидко вiдновила йому сили, i Стафо вiдчув себе краще. Вiн висмоктав з плаского термоса кiлька ковткiв мiцної кави й пiдвiв голову, вона вже не була така важка.
'Перш за все треба добратися до рубки керування й перевiрити, як працюють механiзми'.
Кожен сантиметр шляху давався цiною болю й вiдчайдушних зусиль. Вектор сили тяжiння був спрямований майже паралельно коридору, i Стафо доводилося нiби дертися вгору по вертикальнiй стiнi. На щастя, стiнки коридору мали поруччя. На поруччях - насiчки, за них можна вхопитися. Але вiдстань мiж двома сусiднiми насiчками - метр. Величезна вiдстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькiй поверхнi поруччя.
'Ех, конструктора б сюди', - з люттю подумав Стафо.
Нарештi, двiчi зiрвавшись з першої ж насiчки - падав так, що аж перехоплювало подих, - Стафо здогадався ставити ногу на одну насiчку i потiм уже пiдтягатися до другої, сусiдньої. Дуже заважав комбiнезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повiтря. Вiн чудово розумiв, що тiльки завдяки стисненому повiтрю вiн витримує перевантаження. А прискорення сили тяжiння - штурман це вiдчував- дедалi зростало. I тому треба було поспiшати. Якщо вiн зараз не вибереться звiдси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравiтацiйному мiшку.
Дiставшись насiчки, Стафо поставив на неї ноги, мiцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе вiн боявся зiрватися: впасти з другої насiчки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо нiяк не мiг пригадати, як вiн дiстався штурманської рубки. Останнi метри шляху вiн перебував у якомусь забуттi, i на гранi свiдомостi його утримував тiльки бiль у долонях, що перетворилися в суцiльнi кривавi пухирi.
Ледве залiзши в штурманське крiсло i ввiмкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо вiдчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.
Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в крiслi, влаштовуючись позручнiше. Дихалось важко, в грудях хрипiло.
Роб! Роб! Як вiн мiг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, i за кiлька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.
- Де ти був, Роб? - спитав Стафо повiльно, насилу ворушачи розпухлим i важким язиком.
- У кают-компанiї.
- Що ти робив?
- Лежав.
- Лежав? Чому?
- Не мiг пiдвестися - щупальця пiдгиналися.
- А зараз?
- Стало лiпше.
'Ось що означає самонастроювальна система! - подумав Стафо. - Вона автоматично пристосувала Роба до умов пiдвищеного тяжiння. I чому людський органiзм такий недосконалий!'
- Але чому ви тут? - спитав Роб байдуже: роботу невластивi емоцiї. Адже ви, як i всi, мали зараз перебувати в бiованнi?
- Про це потiм, - нетерпляче вiдповiв Стафо, - а зараз принеси менi манiпулятор.
- Для умов з пiдвищеним тяжiнням?
- Авжеж.
Незабаром робот незграбно ввiйшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; вiд неї навсiбiч стирчало багато важелiв i трубок. Вiн пiдсунув манiпулятор впритул до крiсла, в якому лежав безпорадний Стафо.
Нарештi Стафо мiг пересуватися! Його побите, ниюче тiло перебувало тепер усерединi складного
