- Ти дивись... Оце так...
- А звуть мене П'яте Колесо.
Настала мовчанка.
- Боїшся? - раптом спiвчутливо спитало П'яте Колесо.
- А чого б це менi боятися?
- Як це чого? - випнулося П'яте Колесо. - Не чого а кого. Мене, наприклад.
- Тебе? - здивувався хлопчик.
- Мене всi бояться! Ось Жучок, недавно...
- Жучок? - стрепенувся Малько-Ванько. - А де вiн?
- Довелося вiдпустити його, - самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. - Вiн так боявся, так боявся! Тремтiв, заїкався, плакав... Ну, Дiд Драндулет i зглянувся над ним.
- Який Дiд Драндулет?
- Найголовнiший доглядач. Ось я тебе зараз i поведу до нього. Вiн такий суворий - жах! Але ти його не бiйся, гаразд?
- I не подумаю, - пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:
- Дiд Драндулет казав менi: 'Ти найпотрiбнiше колесо! Про тебе навiть прислiв'я склали: 'Потрiбен, як п'яте колесо'. Ну, ходiмо до нього. - I воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.
У темному закутку бiля паркана хтось завовтузився i зiтхнув.
- Кхе, кхе, кхе...
- Дiдусю Драндулете, прокинься! - пронизливо залементувало П'яте Колесо.
- Ну, що там, що? - заскрипiло в закутку. - Що скоїлось?
- Ще одного веду! Ще одного!
Колесо пiдштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи i побачив пiд накриттям старий автомобiль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висiли в повiтрi - пiд автомобiлем виднiлися високi пiдпiрки.
- Кахи, кахи, - продовжував вiдкашлюватися дивовижний автомобiль. Вiд напруги вiн ворушив колесами. - Ох, i нiченька сьогоднi... Навiжена! Чому галасуєш?
- Ось! Знову зловмисника привiв!
- Овва! - продеренчав Дiд Драндулет. - Ну й часи пiшли: по два зловмисники за одну нiч попадаються. Як тебе сюди занесло? - звернувся вiн до Малька-Ванька.
- Я Жучка шукаю.
- Кого? Га?
- Кричи дужче! - загорлало П'яте Колесо.
- Я! Жучка! Шукаю! - несамовито вигукнув Малько-Ванько.
- Якого Жучка? А-а, цього... кахи. Був тут, був. Я хотiв йому нову фару дати та шину замiнити, а вiн так налякався, навiть слухати не захотiв, одне тiльки торочив: вiдпусти та вiдпусти, дiдусю, бiльше, мовляв, не буду. Довелося вiдпустити... Ото дременув!
- Мене злякався, мене! - пiдскакувало П'яте Колесо. - Правда, Дiду Драндулете?
- Правда, правда.
Малько-Ванько з усiх бокiв роздивлявся недоладного автомобiля.
- А чому ти такий дивний? - нарештi не витерпiв вiн.
- Не дивний, а давнiй, - образився Дiд Драндулет. - Коли я молодий був, нiхто не називав мене дивним, а навпаки, самi диву давались, захоплювалися казали: який вельможний Кабрiолет! Який гарний та гожий!
- Не Кабрiолет, а Драндулет, - втрутилося П'яте Колесо. - I все ти плутаєш, дiдусю...
- Сам ти плутаник! - розсердився Дiд Драндулет. - Кажу тобi, що я - Кабрiолет. Це вже коли постарiв та спорохнiв, почали називати Драндулетом... Ось, зачекай, постарiєш - i тобi якусь назву придумають... П'ята Дiрка!
П'яте Колесо надулося вiд образи й вiдкотилося вбiк. А Дiд Драндулет так розходився, що аж пiдстрибував на пiдпiрках.
- Чи ти знаєш, чи вiдаєш, хто такий Кабрiолет? Рiд Кабрiолетiв найзнатнiший i найдавнiший у Чарiвнiй Круговертi! От життя тодi було! - теревенив старий. - Куди захочеш, туди й мандруєш. Тiльки недовго так тривало... - закiнчив вiн сумно.
- Чому? - в один голос запитали хлопчик i П'яте Колесо.
- Ось послухайте...
БЕЗЛАДДЯ
- Було це чи не було, казка це чи бувальщина, тiльки бачив я все на власнi очi, - почав Дiд Драндулет. - Коли з'явилися першi автомобiлi, вони самi ще не знали, якими їм бути. I небаченi чудовиська запрудили шляхи.
Рогатi автомашини.
Їжаки-автомобiлi, в яких кузови були всiянi гострими сталевими голками.
Гнучкi й довгi машини-гадюки.
Круглi та тугi, нiби м'яч, грузовики. Вони могли пiдiбгати колеса й котитися бездорiжжям.
Автострибуни.
Були навiть автомобiлi, якi могли розсипатися на безлiч маленьких автомобiльчикiв, пролiзти через будь-яку шпаринку, а потiм з'єднатися i знову їхати далi.
Були машини з вiсьмома колесами - чотири внизу, стiльки ж зверху. Коли вони перевертались, то могли спокiйнiсiнько їхати далi догори дном.
Зустрiчалися триколiснi та двоколiснi. А одного разу з'явився автомобiль на одному колесi! Чудернацький вигляд вiн мав - довгий i тонкий, мов телеграфний стовп.
- Як же вiн їздив на одному колесi? - здивувався Малько-Ванько.
- Ще й як їздив! Автостоп - так його стали називати - хвацько носився не тiльки по дорогах, а й по стежках, бордюрах i навiть... по карнизах будинкiв.
- А по карнизах навiщо? Хiба була потреба?
- Потреба була! Тому що - i це було найголовнiшим - автомобiлi не тiльки не знали, який вигляд вони мали, а й не вiдали, як їздити. Кожен мчав, куди хотiв i як хотiв. Плутанина, безладдя! I була це країна Безладна Круговерть. На дорогах весь час траплялися сутички, аварiї, чвари, скандали, бiйки. То Їжак штрикне когось своїми колючками, то Рогач потовче, то Автогадюка задушить у сталевих обiймах... На дорогах затори, пробки! А машин ставало дедалi бiльше. I ось одного разу на головнiй площi Круговертi утворився величезний затор. Тиснули з усiх бокiв i дедалi сильнiше. От у когось затрiщав кузов, лопнуло колесо, дзенькнуло скло... Лунали крики, стогони гармидер несосвiтенний!
Але раптом настала мертва тиша - всi онiмiли з жаху. Високо над площею запалало червоне свiтло! Червоне! А треба сказати, що автомобiлi бояться червоного свiтла як вогню. Тому що в нас, автомобiлях, повно бензину, мастила. Ледь iскра потрапить - не поїдеш, а полетиш! Ось тiльки в рiзнi боки, кахи-кахи... в рiзнi боки.
- Ну, а далi, далi! - пiдстрибувало П'яте Колесо. - Хто вибухнув, хто згорiв на перехрестi, га?
- Нiхто не вибухнув, нiхто не згорiв, - сварливо вiдповiв Дiд Драндулет. - А горiла червоним свiтлом єдина фара Автостопа - двi ж на ньому нiде було примостити, хiба що як гудзики - одна пiд одною.
Його затиснули на самiсiнькiй серединi перехрестя з чотирьох бокiв, та так, що вiд напруги й гнiву фара почервонiла. Всi спочатку злякались - а раптом Автостоп палає? I онiмiли з переляку. Але тут закричав Автостоп. Вiн завив, нiби сирена.
- Е-е-гей! - волав вiн. - Що ви робите, дурнi автомобiлi - мiднi лоби, залiзнi голови? Навiщо душите й калiчите один одного? Адже дороги навколо вiльнi, вiльнi! їдьте, куди хочете!
- Де ж вони вiльнi? - загомонiли машини. - Ми не бачимо. Всi дороги забитi, запрудженi.
- Це тому, що ви дивитесь пiд колеса й далi свого радiатора нiчого не бачите! - гукав Автостоп. - А я бачу далеко. Я бачу вiльний шлях!
I вiн почав показувати машинам, куди їхати, i так блискав червоним вогнем, що всi машини швиденько розбiглись.
Автостопу дуже сподобалось командувати, й вiн залишився на перехрестi. Але всi машини об'їжджали площу - так вони боялися небаченого червоного вогню. I серед автомобiлiв пiшли страшнi чутки про
