зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! - Вiн знову перехрестився. Пiднята рука Стороженка завмерла.
- Тiльки... тiльки хай вiн вийде,- кивнув Август на Чака.- Лише тобi, тобi одному...
Стороженко глянув на Чака i, наче вибачаючись, кивнув.
Чак вийшов.
Я за звичкою сiпонувся було слiдом за ним i раптом - ой! - згадав: це ж менi треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство - почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам вiн тодi почути не змiг.
Я лишився.
- Слухай! Слухай!, - гарячково зашепотiв Рудий Август, пiдповзаючи на колiнах до Стороженка.- Ти тiльки поклянися, що й мене не забудеш, подiлишся. Я ж теж нещасний. Мене публiка не любить, не приймає. Я... Нi-нi, я нiчого, просто... Так от! Живе на Куренiвцi дiд. Старий Хихиня. Вiн знає таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Правда! Правда! Тiльки вiн не хоче менi говорити. I я от збираю грошi, думаю, може, за грошi... А тобi вiн i так скаже. Тебе всi люблять. А мене...- вiн шморгнув носом,- мене...
- Бо ти - тля, жук-гнойовик. Тiльки про грошi й думаєш. За грошi ладен убити,- зневажливо кинув Стороженко i опустив руку.- Живи, нiкчемо! Не буду об тебе руки марати... I секрета менi твого не треба. Не вiрю я у те весел-зiлля, у смiх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревенi! Немає в свiтi нiякої смiх-трави. Нiякого весел-зiлля. Зате пiдлостi людської, жорстокостi, заздрощiв, злостi - хоч греблю гати.- Стороженко повернувся й вийшов. Я слiдом за ним.
У коридорi, прихилившись до стiни, стояв Чак.
- Ходiм, сипку,- нiжно обняв Стороженко Чака за плечi й махнув рукою.Ну його!
I стомлено, безсило, наче пiсля важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної митi стрiпнувся i заспiшив коридором та сходами вниз.
Карета 'швидкої допомоги' вже приїхала, i ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санiтарiв виносили на ношах з цирку Терезу.
Карета була з червоним хрестом, запряжена кiньми.
Стороженко дивився на Терезу i нiчого не помiчав. Не помiтив вiн i як пiдiйшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисi, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.
- Оцей? - обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.
- Оцей! - пробасив швейцар.
- Просю! - сказав городовик, беручи Стороженка пiд руку.- Ходiм!
- Пардон отсюдова! - пробасив швейцар, пiдхоплюючи Стороженка пiд другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:
- Я тобi покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!
- За що? Та вiн же нiкого й пальцем не зачепив! - розгублено вигукнув Чак.- Вiн же...
Раптом, як з-пiд землi, виринула бiля Чака миршава постать лисого чоловiка в пенсне.
- Гiмназист! Ви чому пiсля восьмої вечора у публiчному мiсцi? Ану! - I класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злiсть узяла, що я про все на свiтi забув.
- Та ви що! - закричав я.- Фараони клятi! Душогуби! Сатрапи царськi!.. Ану пустiть!
Дивлюсь - завмерли, вирячилися всi навколо: i швейцар, i городник, i Анем, i публiка.
- Боже мiй! Звiдки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевiльне! Хапайте його! - верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.
- Держiть! Держiть! - залунало звiдусiль.
- Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловiть вiтра в полi! - кричу я. Та раптом вiдчуваю - хапають мене за одну руку, за другу, за комiр.
- Пустiть! - кричу.- Ви що! Не чiпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимi не жив нiколи! Пустiть!
Та мене, як у кошмарному снi, стискають усе дужче й дужче. Менi вже й дихати нiчим.
I тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося i...
РОЗДIЛ VII
Невже я бiльше не побачу його? Вiдкриття: у Тусi очi, як у Терези!
'Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!' А може, вона все-таки є,
смiх-трава?! Зустрiч бiля меморiалу..
Ой!..- Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поруч iз старим Чаком.
- Га? Що? - розгублено клiпнув я.- Щось я не так зробив?
- Та нi,- усмiхнувся старий.- Усе так. Але бiльше там робити сьогоднi було зовсiм нiчого.
Стороженка тодi забрали в участок. А мене класний наглядач одвiв додому, записав прiзвище i передав у гiмназiю. Були неприємностi...- Вiн замовк i вичiкувально подивився на мене.
Ах, так! Я ж мушу розповiсти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженковi у комiрчинi. I я розповiв.
- Весел-зiлля... Смiх-трава... Гм...- задумливо промовив старий.
- Ех! От би взнати секрет того весел-зiлля!.. От би!..- запально вигукнув я.
I уявилося менi раптом: хлопцi хочуть з мене поглузувати, посмiятися, а я регочу їм просто у вiчi, регочу, заливаюсь. I хлопцi отетерiло перезираються, розгублено замовкають. I вже не вони, а я з них смiюся. Бо знаю секрет смiх-трави. Ех!
Чак подивився на мене спiвчутливо - наче прочитав мої думки.
- А ви Стороженка що - не питали тодi? - мусив же я щось сказати.
- Не питав. Бо не змiг спитати. Не бачив я його тодi бiльше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив i до Йосипа, i до Федора Iвановича. Але вони теж нiчого не знали, нiчого не могли менi сказати. Пiзнiше вже ходили чутки, нiбито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезi. Виходить, каструлю хтось iз людей цирку йому передав. Вiн її тодi в комiрчинi сховав. А потiм слiди його загубилися. Одного тiльки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплавi серед поранених червоноармiйцiв. Це вже пiд час громадянської вiйни, у двадцятому роцi. Але чутки були непевнi. Тереза тодi видужала, навiть не стала калiкою. Але в цирк не повернулася. Виступати пiд куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачi.- Чак зiтхнув i задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечiнь.
- А ви?.. Як склалося потiм ваше життя? - обережно запитав я.
- Як склалося? - старий усмiхнувся.- Довго розповiдати... Пiсля того захворiв я цирком. Почав посилено тренуватися, бiгати в цирк. Тiльки не в той, на Миколаївськiй, Крутикова 'Гiппо-палас', а в цирк Труццi, що мiстився на Троїцькiй площi, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У 'Гiппо-палас', сам розумiєш, менi було нiчого й потикатися. Управляючий цирком Анем i навiть швейцар добре мене запам'ятали. Бiгав я, бiгав i одного прекрасного дня кинув гiмназiю, втiк з дому i з трупою Франкардi гайнув мандрувати по свiту. I акробатом був, i повiтряним гiмнастом, i наїзником... А потiм клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потiм знову цирк. Згодом, як постарiв, перейшов в унiформiсти. У нас всi так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, 'працювати номер', переходять в унiформу, в iнспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навiть, аби тiльки не йти з цирку. А це вже рокiв десять на пенсiї. Важко стало,- старий зiтхнув.- Ну, гаразд! Спасибi тобi! - Вiн нiжно притис мене до себе, пiдвiвся.- Засидiлись ми сьогоднi трохи. Вибачай.
- Та що ви, що ви...
- Ще раз спасибi тобi, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! - Вiн ще раз пригорнув мене, обняв.
- А... а... Голозубенецького ви не бачили бiльше? Що з ним сталося потiм?
- Голозубенецький у громадянську в бандi Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокiстю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києвi. Доля пiдготувала йому самому 'смертельний номер'. Тiкаючи вiд щорсiвцiв, забрався вiн на дах дванадцятиповерхового будинку Гiнзбурга, найвищого в Києвi тодi (на його мiсцi готель 'Москва'), зiрвався i...
- А Рудий Август? I Анем?
- Рудий Август через кiлька днiв десь несподiвано зник. Нiхто не знав, де вiн подiвся. Всi речi його лишилися i в цирку, i па квартирi, а сам вiн таємниче зник. I нi листа не залишив, нiчого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разi в пiсляреволюцiйному цирку його вже не було. Тiльки пiд час вiйни вже, в окупованому Києвi... Та про це iншим разом. Якщо зустрiнемося...- Чак якось дивно усмiхнувся.
