Ну невже вiн зараз попрощається й пiде, цей дивовижний дiдусь, так i не сказавши, коли ми зустрiнемося.
- А можна, я трошки проведу вас? - не витримав, з надiєю спитав я.
- Нi, не треба,- втомлено усмiхнувся вiн.- Спасибi тобi. Прощай...
I вiн пiшов. I за кiлька крокiв одразу зник з моїх очей, змiшався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.
Я зiтхнув.
Невже це й справдi кiнець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навiть розповiсти нiкому не можна, бо нiхто не повiрить?
I коли старий зник, я вже навiть не був певен, чи все це справдi було, чи вироїлося менi у якомусь дивовижному мареннi,
...Цього разу мати звернула увагу на мiй стан.
- Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворiв? - Вона торкнулася губами мого лоба.- Нi, температури, здається, немає. Може, з'їв щось не те?
- З'їв, мамо, усе, що треба. I почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто... Просто у школi задали багато. Стомився трохи.
- Ой лишенько! Менi й сусiдка говорила. Усi скаржаться. Такi ж шкiльнi програми перевантаженi, просто жах. Що вони собi думають! Бiднi дiти! Навiть Алла Пугачова про це пiсню спiває... 'То ли еще будет, ой-ой- ой!..' Ну, то вiдпочивай, синку, вiдпочивай. Телевiзор собi увiмкни, зараз передача буде 'Навколо смiху'. Ти ж любиш.
- Не хочу я сьогоднi 'Навколо смiху'. Я краще спати ранiше ляжу.
- То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.
Я й справдi вiдчував утому. Як втомлюють, виявляється, оцi подорожi в минуле. I це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вiсiмдесятирiчному Чаковi?! Який вiн виснажений був! I на що вiн натякав 'якщо побачимося'?..
'Невже я його не побачу бiльше? Невже?' - думав я, засинаючи.
I одразу ж побачив.
Увi снi.
Снився менi знову цирк. 'Гiппо-палас' Крутикова. I Тереза на трапецiї пiд куполом. I Голозубенецький у губернаторськiй ложi. I Стороженко з Чаком на гальорцi. I поряд з ними той патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою...
I раптом уже на трапецiї не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза i всi ми: i Стороженко, i Чак, i патлатий дiдусь, i я - сидимо у губернаторськiй ложi.
А цирк збуджено гуде. Чути голоси: 'Щорс! Микола Щорс! Щорс!' I раптом я бачу: у генерал- губернаторськiй ложi, що через прохiд вiд нашої, з'являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кiно, як на пам'ятнику на бульварi Шевченка, у шкiрянцi, з бiноклем на грудях, з пiднятою рукою... I зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапецiї пiд куполом по-поросячому верещить вiд страху. I враз зривається й летить. Летить, летить, летить... I нiяк не може долетiти до арени. I верещить як недорiзаний. Раптом стає маленький, як комашка. I не арена вже перед нами, а прiрва. Летить у ту прiрву комашка Голозубенецький i зникає...
А Тереза смiється, i очi її, чорнi, великi й бездоннi, як та прiрва, сяють i дивляться з нiжнiстю на Стороженка й чогось... на мене. Так менi здається. I менi невимовне солодко вiд цього.
З тим почуттям я прокидаюсь.
У школi, як я вже казав, я сиджу за однiєю партою з мовчазною дiвчинкою в окулярах Тусею Мороз.
Я майже нiколи не розмовляю з нею i майже нiколи на неї не дивлюсь. Прийду, привiтаюсь для годиться i сиджу собi, наче її й нема поряд.
А сьогоднi прийшов, привiтався, глянув на неї - i враз наче голкою мене в груди кольнуло... З-за окулярiв на мене дивилися очi Терези. Великi, чорнi й бездоннi...
Аж мороз поза шкiрою пробiг.
Тю! Зовсiм уже дiйшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсiм, але схожа. Очi великi й таки чорнi.
Ти глянь! Скiльки сидить поряд зi мною, а я й не бачив, що в неї такi очi.
Я почав озиратися на iнших дiвчат. Може, i в них такi ж самi? Нi! В iнших не те. I в Танi Верби, i в Лялi Iванової, i в Нiни Макаренко (Макаронини), i в Тосi Рябошапки - очi як очi, в кого сiрi, в кого карi, в кого навiть голубi. Але звичайнi. А в Тусi...
Раптом в моїй уявi спливла Гафiйка Остапчук. I я вражено додумав, що не пам'ятаю, якi в Гафiйки очi. Сiрi? Карi? Голубi? Вбийте, не пам'ятаю. Наче нiколи не бачив їх.
А от у Тусi...
Вперше менi захотiлося поговорити з нею.
Переборюючи незручнiсть, я нахилився до Тусi й прошепотiв:
- Слухай, а ти... ти собак боїшся?
- Га? - здригнулася вона, повертаючи до мене голову.- А.. а ти звiдки знаєш?
- Я... не знаю,- сам знiтився я.- Просто так спитав... просто...
- Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?
- А висоти ти боїшся?
- Боюсь...- зiтхнула вона.- Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?
- Цiкаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?
- А чого ж? Це, мабуть, цiкаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька...
Що сталося, коли вона була маленька, я так i не дiзнався, бо несподiвано пролунав голос учительки географiї Ольги Степанiвни:
- Мороз! Припини розмови на уроцi!
I Туся лякливо замовкла.
Тiльки-но продзвенiв дзвiнок i Ольга Степанiвна вийшла з класу, як Льоня Монькiн (вiн сидiв за нами) вискочив на парту i закричав, вдавано регочучи:
- Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всi! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як вiн на неї дивився. Я дивлюсь - а вiн дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться... як у кiно... Ой, тримайте! Га-га-га!
Мене аж у жар кинуло.
- Почервонiв! Значить, правда. Ги-ги-ги! - зареготав Валера Галушкинський.
- Дурень! - сказала Туся i стукнула Валеру книжкою по головi. Монькiна стукнути вона не могла - вiн стояв на партi, не дiстанеш.
- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - дружно захихикали Спасокукоцький i Кукуєвицький.
Дiвчатка усмiхалися стримано, проте лукаво. Дiвчатка завжди з iнтересом ставляться до таких речей.
Льоня Монькiн продовжував пiдстрибувати на партi й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Iгоря Дмитруху. Вiн чекав його пiдтримки, його схвалення. Iгор якусь мить вагався - вiн не любив приєднуватися до чужих глузувань, вiн любив починати сам. Але потiм усе-таки зареготав. Не посмiятися з Мухи - цього пропустити вiн не мiг.
- Дурнi! Психоненормальнi! - зневажливо сказала Туся.- Не звертай на них уваги.
I, взявши свiй портфель, вона гордо вийшла з класу.
Легко сказати - не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чiпали.
Я стояв у коридорi бiля вiкна i жував собi свiй снiданок - хлiб з салом. Я змалку люблю чорний хлiб з салом.
I раптом почув гучний, на весь коридор, голос Iгоря Дмитрухи:
- О! Жує безперестанку, а худiший за таранку! Це вiд кохання. Кохання сушить. I одразу:
- Га-га-га! - Валера Галушкинський.
-Ги-ги-ги! - Льоня Монькiн.
- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - Спасокукоцький i Кукуєвицький. I Монькiн козлячим голосом противно заспiвав:
