Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
I всi знову дружно зареготали.
Пiдлий Монькiн! Вiн же сам писав на уроках Тусi записочки, якi вона рвала, не вiдповiдаючи.
Кусок застряв у мене в горлi. Ну що їм вiд мене треба?..
За вiкном, мiж цеглинами пiдвiконня,- не знати, як i висiялися тут, на другому поверсi,- трiпотiли на вiтрi кiлька зелених травинок.
'Весел-зiлля... Смiх-трава...'-згадав я. Ех! Як би вони згодилися менi зараз, оте весел-зiлля, ота смiх- трава! А може, все-таки є вони на свiтi? А чому б нi? Скiльки тих трав цiлющих й життєдайних в природi! Цiла народна медицина iснує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районi, а й в областi вiдома. Скiлькох людей на ноги поставила. Навiть мiй дiд Грицько, скептик i глузiй, нiколи баби Горпини не зачiпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. 'Надiя єдина - то баба Горпина, пiд стрiхою в неї уся медицина',- казав дiд Грицько. Справдi, пiд стрiхою в баби Горпини висiли десятки, якщо не сотнi жмутикiв рiзних висушених трав. Вона ходила по лiсах та луках весною, влiтку i восени, аж до снiгу, i збирала їх у окремi маленькi мiшечки. Я сам чув, як вона казала, що в природi є все, що треба,абсолютно вiд усiх-усiх хвороб... Треба тiльки вмiти знайти.
То чому б не бути в природi весел-зiллю, смiх-травi? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вiрив же Рудий Август. Казав же про якогось дiда, старого Хихиню з Куренiвки... А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревенi? А якщо правда...
Пiсля урокiв, навiть не заходячи додому (їсти менi не хотiлося), я пiшов на схили, до Лаври, до меморiалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю цi мiсця. Тато каже, що цi схили унiкальнi, що таких схилiв нема в жодному ареалi свiту (по-моєму, вiн повторює слова свого шефа, член-кора Iвана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).
До меморiалу тато привiв нас у перший же день, як ми приїхали. Вiн водив нас по великiй територiї меморiалу i все показував з такою гордiстю, наче вiн сам це усе зробив. Ми з мамою i з дiдом Грицьком ходили тихi й зачудованi. Навiть завжди балакучий дiд Грицько примовк i тiльки цокав язиком.
Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською срiблястою постаттю Вiтчизни-матерi, що високо вгору здiймала щит i меч, вiдчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.
А тi скульптурнi групи у пiвтемрявi бетонних коридорiв, а величезна чаша з вiчним вогнем, а площадка з бойовою технiкою...
Я йшов нескiнченними алеями та сходами i раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, пiдносив до рота й жував. Нi в кого й пiдозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..
Ви, звiсно, можете смiятися, але всi, навiть найвидатнiшi, вiдкриття робилися випадково. Є навiть такий науковий метод проб i помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потiм - гульк! - i вiдкриття.
От i я пробував. У буквальному розумiннi. Через пiвгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А смiху не було. Нi грама (як каже мiй тато). Нi, так я стану коровою, ремиiати почну, а смiх-трави не знайду.
I раптом...
- Стьопо!..
Я пiдвiв голову i аж спiткнувся вiд несподiванки.
Передо мною стояв... Чак.
- Здоров! Ти диви!.. Оце зустрiч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумiєш, учора я себе дуже погано почував. Не хотiв тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулицi не той... Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вiсiмдесят... Але одлежався, лiкiв наковтався i - нiчого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?
- Нiчого.- Я так зрадiв зустрiчi з Чаком, що менi можна було нiчого й не пояснювати, я цiлком природно усмiхався.- Все нормально.
- Ти прямо з школи?
- Ага.
- I не обiдав?
- Я ще не хочу... Я дуже люблю цi мiсця.
- Правда? Гарно тут.- Чак задумано подивився удалечiнь.- А я теж прийшов... Вiйна згадується. Окупацiя... Я тобi вчора обiцяв розповiсти. Якщо зустрiнемося... Ну от, зустрiлися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?
У мене швидше забилося серце.
- Авжеж! Звичайно!
- Тiльки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обiдав, i урокiв не робив. А завтра о четвертiй. Бiля цирку, там же. Гаразд?
- Ну... гаразд,- трохи розчаровано мовив я. Менi хотiлося зараз, негайно. Але... нiчого не вдiєш.
Чак, мабуть, вiдчув мiй настрiй.
Вiн поклав менi на плече свою легку, майже невагому руку i сказав, наче вибачаючись:
- Сьогоднi я все-таки не в формi... Ходiмо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.
- Ага! - зрадiв я. Менi не хотiлося отак зразу розлучатися з ним.
Ми вийшли з меморiалу до Лаври й пiшли вулицею Сiчневого Повстання.
- Ну, як там у тебе в школi? Все гаразд? - спитав Чак.
- Та... нормально,- одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крiзь землю, нiж став розказувати йому про свої шкiльнi неприємностi, про свою ганьбу, про свої переживання.
Чак бiльше нiчого не сказав, i якийсь час ми йшли мовчки.
- Слухай, а ти 'Граф Монте-Крiсто' Дюма читав? - несподiвано повернувся вiн до мене.
- Аякже!
Я справдi перечитав торiк усього Дюма, який був у нашiй сiльськiй бiблiотецi,- i 'Три мушкетери', i 'Вiконт де Бражелон', i 'Королева Марго', i, звичайно, 'Граф Монте-Крiсто'. Мiй дiд Грицько ще його на графа Монте-Крiсло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дiд Грицько усi книжки, якi я приносив з бiблiотеки, пiсля мене читав.
- Ну, i як тобi? - спитав Чак.
- О! - показав я великий палець.
- То, значить, тобi буде цiкаво подивитися на цей будинок.- Чак зупинився бiля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорi закругленими вiкнами.
- А що таке? - спитав я.
- Це так звана садиба Iпсiлантi. Тут у 1807 - 1816 роках жив легендарний Костянтин Iпсiлантi, який боровся проти турецького гнiту в Молдовi та Валахiї (так називалася колись територiя сучасної Румунiї). Пiсля придушення турками повстання Iпсiлантi оселився в Києвi. Тут i помер. I похований був у Георгiївськiй церквi. Пушкiн захоплювався його подвигом. А француз де Легард, вiдвiдавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Iпсiлантi у своїх мемуарах. I Александр Дюма потiм використав цi сюжети для роману 'Граф Монте-Крiсто'. Отже, можна сказати, що граф Монте-Крiсто вийшов i пiшов мандрувати по свiту з оцього київського будинку. Вулиця Сiчневого Повстання, 6. Майже проти станцiї метро 'Арсенальна'.
Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скiльки разiв я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок!
Оце здорово!
Ну й здивується мiй дiд Грицько, коли я розповiм йому про це!
Граф Монте-Крiсто, можна сказати, жив у Києвi! Ну! У Києвi, де живу тепер я.
- Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! - Чак поплескав мене по плечу й пiшов до пiдземного переходу.
- До завтра,- ще не отямившись, кивнув я.
РОЗДIЛ VIII
Знову базар. Побачення через тридцять рокiв. 'Поможи менi, Стьопо!' Я
iду в гестапо.
I от завтра - уже сьогоднi.
Я бiжу вiд тролейбуса до скверика бiля цирку, i серце моє тривожно б'ється - чи не трапилося, бува, щось
