Приїду! Я теж за тобою скучив... Ех! ..
Уночi менi снилося рiдне село. I дiд Грицько верхи на бiлому цирковому конi з китицею на головi (не дiд, а кiнь, звiсно). I друзi мої Василь та Андрiйко. I Туся Мороз (звiдки вона тiльки у селi взялася?). I ще щось, чого я вже вранцi не мiг згадати.
Звичайно, урокiв я як слiд виконати не змiг. Якi там уроки!
I, коли мене викликала Тiна Гаврилiвна, я пикав i микав, вiдповiдаючи, так, як, здається, нiколи не вiдповiдав.
I несподiвано я почув, що менi пiдказує - i хто б ви думали?- Iгор Дмитруха! Це було так несподiвано i так дивно, що я зовсiм замовк. I хоча Тiна Гаврилiвна поставила менi двiйку, серце мов спiвало. Iгор Дмитруха, який тiльки й знав, що дражнив й знущався з мене, пiдказував менi, як своєму найлiпшому друговi! Пiсля тiєї подiї на тролейбуснiй зупинцi i пiсля того, як я сказав йому одне тiльки слово 'молодець', вiн раптом змiнив ставлення до мене. I позирав не вороже й не глузливо, як ранiше. А оце раптом почав пiдказувати.
Туся, дивлячись на мене, лукаво усмiхнулась, але нiчого не сказала. Сурена, в школi не було.
У нього були останнi зйомочнi днi. Десь через тиждень вiн уже поїде. Повернеться у свiй Єреван. Жаль! Такий гарний, такий товариський хлопець! Муха!
Лiна Митрофанiвна теж, як на зло, викликала мене i теж поставила двiйку. От же тi вчителi! I як вони вiдчувають, що людина не приготувала уроку? Коли все знаєш, нiхто на тебе й не дивиться, нiхто тебе не помiчає, наче тебе й на свiтi нема. А варто тiльки не приготувати, одразу ж: 'Наливайко! До дошки! ' От же ж!
Настрiй у мене трохи пiдупав. Не те що я дуже хвилююся через тi двiйки. Я їх, звичайно, виправлю. Вчуся я добре. Хоч i не круглий вiдмiнник, але трiйок у чвертi не мав.
Просто не люблю я одержувати двiйки. Самолюбивий я. Ота двiйка - наче ляпас для мене.
Прийшовши додому, я одразу сiв на кухнi за уроки. I не пiдвiвся, поки все не виконав. Аж спина заболiла. Нарештi встав, потягнувся. I тут зненацька задзвонив телефон. Чогось завжди отой телефон дзвонить зненацька. Дз-з-з! - аж серце зупиняється. - Алло!
- Стьопо! День добрий! .. Як життя молоде? - голос .Чака дзвенiв весело, бадьоро.
- Добрий день! Здрастуйте! Нормально... Тiльки що уроки закiнчив.
- А як - щоб зустрiтися? Треба б довести все-таки ту справу до кiнця. Га? - А що? Ви щось дiзналися? - Та, здається...
-То я будь ласка... Хоч зараз! -Ну, тодi на Подолi, бiля Сковороди. -Гаразд
РОЗДIЛ XVIII
Подорож у 1068 рiк. Терешко Губа. Повстання. 'Людiе, схаменiться! '
Чак вiдчуває себе винним
Менi здалося, нiби Чак чи то схуд, чи то змарнiв. Зморшки чiткiше вимальовувалися на його обличчi, пiд очима темнiли кола. Але усмiхався вiн бадьоро.
- Ото два днi сидiв я в бiблiотецi, лiтописи перечитував. 'Повiсть временних лiт' головним чином. Шукав. - Ну i як? - нетерпляче спитав я.
- Стривай. Зараз. .Спершу давай iсторiю трохи згадаємо. Ну, легенду про те, як засновано Київ, ти знаєш.
- Знаю. Брати Кий, Щек, Хорив i сестра їхня Либiдь! - випалив я.
- Так. Проминемо Аскольда i Дiра, Олега, Iгоря, дружину його Ольгу, Святослава, сина його Володимира, Ярослава Мудрого, перiод розквiту древньої Київської Русi... Поглянемо, що робилося в Києвi пiсля смертi Ярослава Мудрого. Влада перейшла до його синiв. Великокнязiвський київський стiл одержав старший син Iзяслав. Брати його одержали так званi удiльнi землi - князiвства Чернiгiвське, Переяславське та iншi.
I от у 1068 роцi на пiвденно-схiднi рубежi Русi напали половцi. Київський князь Iзяслав та його брати Всеволод Переяславський i Святослав Чернiгiвський виступили проти них. На рiчцi Альтi половцi вщент їх розбили. Святослав з рештками своєї дружини втiк до себе назад у Чернiгiв, а Iзяслав i Всеволод утекли в Київ. Кияни були схвильованi поразкою, половцi загрожували їхньому мiсту. I кияни звернулися до князя з вимогою дати їм зброю, щоб захистити Київ.
Та князь боявся, щоб ту зброю Кияни не повернули проти нього самого, i вiдмовився.
Тодi вибухнуло повстання, перше в iсторiї Києва повстання простих людей проти правителiв.
Повсталi розгромили Гору, княжий двiр i двори бояр та воєвод, насамперед ненависного тисяцького Коснячка. Iзяслав i Всеволод втекли. Кияни звiльнили з в'язницi полоцького князя Всеслава Брячиславича i проголосили його великим князем київським...
- Для чого? - здивувавсь я.- А звiдки вiн взагалi взявся там у в'язницi, той Всеслав Брячиславич?
- Для чого - я й сам не знаю. А взявся вiн дуже просто. У 1067 роцi дружина його була розбита Iзяславом, Святославом i Всеволодом у битвi на рiчцi Немизi, а сам вiн був захоплений пiд час переговорiв у полон. - Вiн що - такий був гарний?
- Нi. Вiн пограбував Софiйський собор у Новгородi i спалив мiсто. Повсталих киян вiн через сiм мiсяцiв зрадив i втiк до себе у Полоцьк. А Iзяслав захопив Київ i жорстоко покарав повсталих. Сiмдесят ватажкiв було страчено i дуже багато ослiплено за наказом сина Iзяслава Мстислава, дружина якого перша вступила до мiста. - Сiмдесят ватажкiв! - вигукнув я.
- Сiмдесят. У лiтописi так i записано. I е усi пiдстави вважати, що в першому київському повстаннi брали участь i скоморохи. Бо в усiх згадках про скоморохiв пiдкреслюється бунтiвний, пiдбурюючий до непокори їхнiй характер. Отже...
- Отже, все точно. 'Один iз сiмдесяти, яких...' стратили за керiвництво повстанням у Києвi в 1068 роцi!
- Схоже на це. Послухаємо, що скаже Єлисей Петрович.- Чак звiв очi догори. Я теж пiдвiв голову.
Єлисей Петрович, як завжди, сидiв на гiлцi, але цього разу не читав, а, зсунувши окуляри на кiнчик носа, позирав на нас i уважно слухав. Єлисею Петровичу, яка ваша думка? - спитав Чак. Єлисей Петрович злiз з дерева, вмостився на лавцi поряд з нами.
- Слухав уважно i з iнтересом. Вiд себе додати можу, що вперше згадуються скоморохи якраз в iсторичному документi Повчання про кари Божiї', який був написаний саме як вiдгук на подiї, що потрясли Русь у 1068 роцi, тобто на знамените київське повстання, про яке йшлося.
- О, а казали, що iсторiю не дуже знаєте, - усмiхнувся дiдусь Чак.
- Ну, ця iсторiя менi дуже близька, - заперечив лiсовик.- Я ж i сам родом з тих часiв. I документ отой iсторичний 'Повчання про кари Божiї' нашого брата стосувався безпосередньо. Не раз читав, майже напам'ять знаю. Ось що там пишеться (цитую по пам'ятi): 'Усякими хитрощами уводить в оману диявол, одвертаючи людей вiд бога трубами i скоморохами, гуслями i русалiями... Коли ж надходить час молитви, мало людей опиняється в храмi. Варто тiльки танцюристам, гудцям чи iншим iгрецям погукати на iгрище бiсове, то всi бiжать радiсно i весь день там стовбичать, участь беручи у позорищi, а коли до церкви покличуть, то людiє позiхають, чухаються, потягуються й кажуть: дощ, або холодно, або ще що-небудь. А на позорищах нi даху, нi затишку, а дощ i вiтер, але все приймають, радiючи, дозори влаштовуючи на пагубу душам. А в церквi i дах, i завiтря дивне, але не хочуть прийти на повчання'. О! .. - Добра у вас пам'ять, - з заздрiстю сказав я.
- Ви помiтили, - не прореагував на мою похвалу лiсовик, - що скоморохи тут названi слугами диявола, а iгрища їхнi - бiсовими? Отже, як бачите...
- Ой! - несподiвана думка раптом майнула в моїй головi.- Ви ж казали, що родом iз тих часiв i... То, може, ви й брали участь у тих подiях?
- Нi! - зiтхнув Єлисей Петрович.- Я ж усе-таки лiсовик. Жив я тодi не в самому Києвi, як тепер, а в лiсi. Правда, неподалiк, за Перевiсищем. Так тодi називався порослий лiсом Хрещатий яр, де нинi пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тодi дуже, молодий i зелений. У буквальному розумiннi. Нi, не брав я тодi участi в тих подiях. На жаль. Але зараз вiзьму з задоволенням. Разом з вами... Так, значить, тисяча шiстдесят восьмий рiк. А мiсяць який, знаєте?
- Не тiльки мiсяць, а й день у лiтописi зазначений, - сказав Чак.П'ятнадцяте вересня/ I починалося все отут, на цьому мiсцi, на Подолi, на торговищi.
- Ясно! П'ятнадцяте, значить, вересня тисяча шiстдесят восьмого року. Ану-ну! - Єлисей Петрович поставив на часовi-зорi 'експозицiю', примружився.- Та-ак! .. Скомороха як звали? Нагадайте. - Терешко Губа.
- Та-ак. Губа, значить... Раз Губа, то мусить бути, ясна рiч, губатий. Як Смiян, як Хихиня... Може, вiн
