навiть предок їхнiй, - Напевне! - вигукнув я.
- Та-ак... Ого-го! .. Ну й юрмище на торгу. А он i скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пiзнати зовсiм неможливу. Маски на них. Харi бiсiвськi, як тодi говорили. Ну, що ж, поїхали! - Поїхали! - пiдхопив я. Поїхали! - кивнув Чак.
I враз померкнув свiт менi перед очима, полетiв я, у глиб вiкiв провалюючись.
... Перше, що я почув, то була пiсня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусi, у рогатiй вишкiренiй масцi, пританцьовуючи, голосно спiвав: Ой, хвалився князь, На рать iдучи, Ще й братiв своїх На рать беручи: - Ех, єдиним махом Всiх я побивахом! - Та насправдi то брехня, То є лжа.- Князь вiд половцiв, Мов заєць, бiжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Iзяслава! ..
Як тiльки скоморох доспiвав, iз сiрого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнiвнi вигуки: - Iстинно Губа-скоморох глаголить! - Ганьбище!
- Срамота! - Допоки терпiти будемо? - Скликайте вiче, людiє!
I враз загудiв, забомкав, скликаючи на вiче, дзвiн-калатало. I звiдусюди - з Подолу, з передграддя - заспiшили на торговище люди: ремiсники, ковалi, гончарi, сiдельники, шевцi, кравцi, кожум'яки а також купцi, торговцi й смерди (тобто хлiбопашцi, городники).
I поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме мiсце на Подолi, але як воно не схоже не лише на сучасний Подiл, а й на той часiв Богдана Хмельницького, а потiм Сковороди.
Ми стоїмо на просторому майданi, втолоченому тисячами нiг торговищi. Весь Подiл обнесено столпiєм - рубленим з колод валом.
У тому валу ворота, що ведуть на Притику, - гирло рiчки Почайни, де мiстилися клiтi, до яких причалювали баржi. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна рiчка! (Тепер вiд неї й слiду нема.)
Серед рублених подiльських будинкiв i мазанок, що розкиданi у безладдi, височить церква святого Iллi - перший християнський храм у Києвi, зведений ще за княгинi Ольги.
На схилах гори лiпилися деiнде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє мiсто, та здебiльшого хати, хижi й халупи ремiсникiв. Це було так зване передграддя.
Далi починалася Гора - Верхнє мiсто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькi, а також гриднi - княжна охорона. (Все це розказав менi Чак.)
Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стримiла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворiтьми - в'їзд з Подолу i передграддя у Верхнє мiсто. Ворота охороняли закутi в кольчуги воїни в залiзних шоломах, з мечами, щитами i списами. А торговище роїлося i гуло. Людей все бiльшало й бiльшало. Та от...
- Людiє! - закричав хтось гучним голосом.- Половцi розсiялися по всiй землi, сунуть i сюди! Невже допустимо, що прийдуть i топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дiтей, жон i батькiв наших?!
- Не допустимо! - Не бувати цьому! - На брань пiдемо з ворогом лютим!
- Не може князь со дружиною - самi Київ боронити будемо! - Оружно пiдемо на поганцiв! - Не дамо Києва на погубу! Завирувало вiче на торговищi. - Слати до Iзяслава слiв! - Хай дає князь нам зброю та конi! Пiдемо битися! I от уже видiлило вiче по-нашому делегацiю, а по-тодiшньому слiв (послiв тобто), i рушили вони Борячевим узвозом на Гору.
Сторожа бiля ворiт навiть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я i Єлисей Петрович полинули слiдом. От i Верхнє мiсто.
За ворiтьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз бiля Iсторичного музею), а за нею обнесений дерев'яним частоколом кам'яний двоповерховий великокнязiвський палац-терем. Упевнено й смiливо йдуть туди сли. I одступає сторожа. Вийшов на iанок князь Iзяслав. - Що треба? - брови насупив. Вклонилися йому сли: - Половцi розсiялися по всiй землi. Вiче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю i коней, ми будемо ще битися з ними.
Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. iзнизу, Подолу, - в очах мелькнув переляк.
- Нi! - наче камiнь у слiв кинув, повернувсь i зник у теремi.
Мов туча нахмурилися сли - вiдмовив, бач, князь народовi. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворiтьми. Нетерпляче ждуть рiшення. I як почули, що вiдмовив князь, наче греблю прорвало.
- То все вiд Коснячка-воєводи, пса лютого!
- Вiн намовив!
- Допоки знущатися з людей буде!
- Бий Коснячка ненависного!
I кинулися до Коснячкового дворища, що неподалiк вiд Софiї було.
Глянув я на знамениту Софiю Київську. Зовсiм не така, як тепер. Наче велика кам'яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втiк вiн кудись. Хтось гукнув:
- Ходiмо звiльнимо людей наших а темницi! I подiлилися люди на два гурти - один гурт пiшов до поруба-темницi, iнший - до князiвського палацу.
Оскiльки скоморохи i серед них Терешко Губа посунули до князiвського палацу, ми полетiли за ними.
Юрба у дворi клекоче, вирує. Кинулися нарештi до дверей.
Подалися дверi пiд нестримним натиском людей - зiскочили а петель, упали.
Увiрвалися повсталi до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти - нiкого. Всi втекли: i князь, i дружинники, в охорона.
Розтеклися люди по терему, по просторих князiвських палатах, нишпорять, князя й прислужникiв його шукають, та дарма.
А Терешко Губа (вiн iще на Подолi, як вiче почалося, 'бiсiвську харю.' зняв i такий схожий став на Смiяна та Хихиню, Сумнiву не було - предок) посеред головної, золотої князiвської палати став та як закричить:
- Людiе! Та це ж уперше в Києвi таке! Простi смертнi князя прогнаша! Ха-ха-ха! Лiпота! Радiсть яка! Ха- ха-ха! .. I ну навприсядки танцювати, через голову перекидатися, мало не до стелi пiдстрибувати. А за ним iншi скоморохи i просто люди.
Бачу - один бородань, немолодий уже, з сивим волоссям, через лоба шворкою перев'язаний, стоїть бiля стiни, похмуро на тi танцi позирає. Терешко Губа теж угледiв його. - А ти, Минуло Гончар, пощо невеселий? Сина мого на Альтi вбито.
- Правда, горе велике, - хитнув головою Терешко.- Та його вже не воскресиш. Горе твоє осiбне, а радiсть нинi в нас на всiх одна, спiльна. Не можеш ти не роздiлити її. Подолай себе, усмiхнись, щоб людей у цей день не смутити. - I радий би, та горе вуста замкнуло.
Подивився на нього пильно Терешко Губа i враз махнув рукою: - Ех! .. Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогоднi такий...
Полiз вiн за пазуху, дiстав шкiряну торбинку, розв'язав, подав Минулi. - Що це? - звiв на нього очi Минула Гончар.
- Не бiйсь. Не отрута. Весел-зiлля це, смiх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, бiльше не треба.
Узяв Минула з торбинки суху травинку, пiднiс до рота, пожував. I на очах перемiнився враз - наче засвiтився весь iзсередини.
Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повнi груди: - Ха-ха-ха-ха-ха! А вже iншi руки тягнуть: - Ану дай! - Дай покуштувать! I менi, Терешко! - I менi! - Менi теж! Розгубився Терешко. Та хiба стане сили вiдмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! I за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.
Першi хвилини ще було нiчого. Ну, смiються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.
Я й сам мимохiть усмiхався. Коли бачиш, як люди смiються, завжди чогось самому всмiхатися хочеться, навiть якщо й не знаєш, чого вони смiються. Та раптом хтось вигукнув:
- Веселощi Русi є пити! А давайте ж сюди хмiль-зiлля, меди наливай!
I де не взялися бочки з медом хмiльним. I захлюпало у келихах довкруж. I тут уже щось страшне почалося.
