Коли люди смiються зрозумiло з чого - це нормально. Коли ж смiються без усякої видимої причини, тiльки вiд хмелю дурного - це жахливо.
Он смiється худий, знеможений, мабуть, чимось хворий чоловiк. Чого?
А он старий, немiчний дiд смiється. Чи до смiху йому зараз? Чи тому хлопчиковi горбатенькому, що смiється, аж захлинається, i сльози течуть по його замурзаних запалих щоках.
А Минула Гончар... У нього ж сина вбили. Щойно ж говорив. А сам смiється, аж заходиться... Це було страшно! Я подивився на Чака. Обличчя в Чака було страдницьке. Глянув на Єлисея Петровича, той одвернувся.
В цей час у князiвський палац убiг розгублений парубок у латанiй сорочинi.
- Ой! Там Всеслава полоцького з порубу звiльнили, хочуть його київським князем проголосити. А навiщо вiн нам?
Парубок iще щось кричав, але його нiхто не слухав. Усi, регочучи, кинулися на княжий двiр, де якiсь мужi вигукували: - Князю Всеславу слава! Слава! Слава! - Iди князювати i правити нами! - Київський стiл вiльний! Тебе чекає! - Iди, Всеславе, князювати! - Слава Всеславу! Слава! I почали виспiвувати, регочучи й пританцьовуючи: - Слава, слава, слава, слава! Мати хочемо Всеслава! ..
I лише окремi люди, отой парубок у латанiй сорочинi i ще якiсь, вигукували:
- Людiе! Схаменiться! Пощо нам той Всеслав?! Чи на те Iзяслава прогнали, аби на шию собi Всеслава посадити?! Схаменiться! Людiє! Але на них нiхто не звертав уваги.
У тому натовпi я побачив раптом скомороха Терешка Губу. Вiн стояв i озирався на всi боки. Його завжди усмiхнене обличчя виглядало якось дивно i неприродно - вiн дивився навколо розпачливо й винувато.
Якiсь меткi люди швиденько розтягали з палацу добро - хутра, скринi, золоте й срiбне начиння, коштовностi...
Он хтось тягне пробошки - м'яке взуття з цiлого шматка шкiри, вишиване, рiзнрколiрне. Оберемок отих пробошок несе перед собою. Вони в нього падають на землю, але вiн i не помiчає. Свiту бiлого за тим оберемком не бачить.
Iнший зiгнувся у три погибелi, здоровенне сiдло на собi тягне. Мабуть, у нього й коня нема, а сiдло вхопив.
А там двоє, вириваючи один в одного, на шмаття роздирають золотом шитi жiночi шати.
Якийсь ломига, ухопивши пiд обидвi руки двоє барил з благовонiями (вони йому треба! ), через натовп суне. З розгону наступив кованим чоботом на босу ногу отому маленькому горбатенькому хлопчику. Хлопчик скорчився од болю на землi, обома руками за ногу свою закривавлену вхопився, кров юшить, сльози з очей течуть, а ломига регоче... I вже iнший ломига з реготом на нього суне, от-от зовсiм роздавить.
Не, витримав я, кинувся до хлопчика, просто з-пiд нiг вихопив його.
I шаленiючий натовп став рухатися передi мною все швидше, швидше, швидше (наче ота прискорена зйомка в кiно), закрутилося все у чорний смерч i... Останнє, що я подумав, було: 'Так от чого не видавали людям секрет смiх-трави тi, хто його знав! ..'
... Хряснули дверцята таксi на зупинцi. Я помiтив зелену бороду Єлисея Петровича у вiдчиненому вiкнi машини. Вiн усмiхнувся невесело i помахав нам рукою - таксi вiд'їхало. Вперше вiн залишав нас отак звичайно, буденно.
Ми сидiли з Чаком на лавi бiля пам'ятника Григорiю Сковородi на Подолi. Чак зiтхнув.
Я подивився на нього. Вiн сидiв згорблений i похмурий. Потiм вiн звiв на мене очi. I вираз їх був схожий на вираз очей Терешка Губи, коли той дивився на шаленiючий натовп, - розгублено-винуватий. - Невже справдi вiд отiєї смiх-трави так невдало закiнчилося повстання? - спитав я. Чак знову зiтхнув:
- Хто його зна, чи була та смiх-трава, чи не було насправдi... Наша ж з тобою подорож все-таки уявна... Але те, що темний ще тодi був народ, - це точно. I що хмiль-зiлля замакiтрювало їм голови, дурiли вони вiд нього i часто робили не те, що треба, - теж точно. Про це й лiтописи свiдчать.
I раптом я подумав: 'А мiж iншим, полювали за смiх-травою здебiльшого чогось лихi люди. Мабуть, це недарма...'
- Ну от! Закiнчилися нашi з тобою мандри...- з гiрким жалем сказав Чак.- Спасибi тобi, Стьопо... Гарний ти був Менi супутник. Прощай! Хай тобi щастить у життi твоєму! Хай воно буде цiкавим i щасливо- пригодницьким, тобто хай усi твої пригоди мають щасливий кiнець! .. I - люби цирк. Це прекрасне, вiчно юне мистецтво, яке без усякого весел-зiлля несе людям радiсть i смiх. Прощай! - Чак обняв мене i поцiлував у щоку. Менi чогось здавило у горлi i засвербiли очi.
Я хотiв щось сказати i не змiг. Чак пiдвiвся й пiшов, не обертаючись. I, як завжди, одразу зник з очей...
РОЗДIЛ XIX
Таємнича поведiнка Сурена. Куди ми йдемо? 'Гайда з нами! '
Творча зустрiч. 'Ну, Монькiн! Ну, молоток!..'
Вчора в Сурена був останнiй зйомочний день. Завтра увечерi вiн летить додому, у свiй Єреван. А сьогоднi...
Сьогоднi на великiй перервi вiн несподiвано пi дiйшов до мене, злодiйкувато озирнувся i таємничо прошепотiв:
- Степанян! Слухай! Пiсля урокiв не тiкай. Чуєш? Є справа. - Що таке? - пошепки спитав я.
- Тс-с-с! - вiн знову озирнувся.- Таємниця! Потiм узнаєш. Зробиш вигляд, нiби йдеш додому, а сам - на спортмайданчик. Тiльки щоб нiхто не бачив. Особливо дiвчата. Ясно? - Ясно.
Толком я, звичайно, нiчого не уяснив. Хiба - що Сурен збирає для чогось хлопцiв, та й то, видно, не всiх, i що в число вибраних потрапив i я. Серце моє радiсно затрiпотiло в грудях. I одразу ж стиснулося. Завтра вiн їде. Як жаль, що вiн їде. Я вже так звик до нього. Завдяки лому мене перестали дражнити...
Два останнiх уроки я був неуважний. Я сидiв i раз у раз скоса позирав на Сурена. Iнколи вiн перехоплював мiй погляд i ледь усмiхався менi. I я ледь помiтно усмiхався йому. Що вiн задумав? Що? А втiм, байдуже.
Що б вiн не задумав, я радий, що буду сьогоднi з ним, у цей його останнiй день перед вiд'їздом. Завтра, може, я його вже й не побачу. Вiн, мабуть, збиратиметься. Я знаю, що це за день, коли вiд'їжджаєш. Я добре пам'ятаю: 'Ой, не забудь те! ', 'Ой, а де подiлося це?', 'А ти куди поклав отего?', 'Та не крутись пiд ногами, а роби те, що я тобi загадала! ' З Василем i Андрiйком я в останнiй день навiть i поговорити не змiг.
'Ех, Сурен, Сурен, дорогий Сурен Григорян! I нiчого ж ти, нiчого не знаєш про мої дивовижнi мандрiвки з таємничим дiдусем Чаком! Якби знав, ти б з iще бiльшим, я певен, iнтересом поставився до мене. Ти ж любиш усе незвичайне. Та й сам же ти такий незвичайний! Але навряд, навряд, щоб дiзнався ти колись про мою таємницю. Та й нiхто, мабуть, не дiзнається нiколи...' I так менi стало тоскно вiд цiєї думки! I так захотiлося хоч на одну хвилинку побачити Чака...
Коли продзвенiв дзвоник з останнього уроку, я почав нишпорити у портфелi, щось у ньому перекладаючи, виймаючи й засовуючи назад. Я хотiв, щоб усi розiйшлися i, головне, щоб пiшла Туся. Щоб я мiг спокiйно, не привертаючи нiчиєї уваги, побiгти на спортмайданчик. Але Туся, як на зло, теж вовтузилася з портфелем i не йшла. Нарештi клас спорожнiв, лишилися тiльки ми вдвох.
Тодi Туся раптом повернулася до мене i, дивлячись менi просто у вiчi, спитала: - Ви що - кудись збираєтесь? I так вона це спитала... - Хто? Що? Куди? - зовсiм розгубився я.
- Ех, ти! .. Конспiратор! А я думала, що ти... менi...- Вона враз почервонiла, рвучко пiдхопилася й вибiгла з класу. Кров ударила менi в голову. Що вона хотiла сказати? '... Ти... менi...' Про що це вона? Солодкий сором огорнув меле. Кiлька секунд я не мiг зрушити з мiсця. Я вiдчув себе зрадником перед нею.
Але що я мiг зробити?.. Сурен же сказав: 'Щоб нiхто не бачив, особливо дiвчата...' Хiба я винен?
На спортмайданчику пiд одним з баскетбольних щитiв стояли Сурен, Iгор Дмитруха, Льоня Монькiн, Спасокукоцький i Кукуєвицький.
- Де ти застряв? От iще! Чекати його треба! - буркнув Монькiн. - Ну, добре, ходiмо! - сказав Сурен i рiшуче рвонув уперед. Ми вийшли з шкiльного двору i попрямували в бiк Печерського мосту. - А куди ми йдемо? - спитав Монькiн.
- Ага! - сказав Спасокукоцький. - Да-да! - пiдхопив Кукуєвицький. Сурен не вiдповiв. - Багато знатимете - швидко постарiєте! - сказав Iгор Дмитруха, але видно було, що й вiн не знає, куди ми йдемо. Сурен, загадково усмiхаючись, мовчав. Звичайно, якби то був не Сурен, який завтра повертається у Вiрменiю, нiхто б, мабуть, так не йшов, навмання, наослiп, хтозна-куди, слухняно, мов отара овець. Але то був Сурен.
I ми йшли, нiчого бiльше не питаючи, тiльки зрiдка перезиваючись i знизуючи подеколи плечима.
Ми добралися так пiшки до Печерського мосту (хоча можна була й доїхати тролейбусом), але Сурен iшов,
