Настрахати. Бо iнакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п'ятiй, кажете? У Ботанiчному саду? Бiля 'дерева смертi'? Ну що ж. Ходiмте. Скоро саме п'ята. Не будемо запiзнюватись i примушувати його чекати.
- I ви думаєте, що вiн...- невпевнено пiдвiв очi па Стороженка Чак.
- Думаю. Навiть певен. Не сумнiваюсь. Самi побачите.
Вони вже йшли бульваром угору.
Бульвар хоч i був дуже незвичний, але його все-таки можна було впiзнати. Два ряди струнких тополь так само стримiли в небо (тiльки пiд ними тяглися кущi живоплоту,огинаючи фiгурнi лавки, та й огорожа була дерев'яна, фарбована). А деякi будинки були знайомi, вони й зараз стоять.
Обабiч бульвару пролягали трамвайнi колiї, якими з деренчанням їхали вниз i вгору невеликi вагончики з вiдкритими площадками i однiєю, як у тролейбуса, штангою, на кiнцi якої котився по дроту круглий ролик.
Там, де зараз пам'ятник Щорсу, стояв пам'ятник, але iнший, оточений гранiтними стовпчиками, мiж якими важко провисали масивнi залiзнi ланцюги.
На круглому п'єдесталi якийсь дядечко вiдставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бiк вокзалу, наче збирався бiгти на поїзд (потiм я дiзнався, що то був граф Бобринський, який хоч i заснував перший на Українi цукровий завод i першу залiзницю, але був капiталiст i експлуататор, i тому пiсля революцiї справедливо знятий з постаменту).
Вiд цього пам'ятника праворуч починалася огорожа Ботанiчного саду, така ж, як i тепер, з хвилястою дротяною сiткою, але з червоно-цегляними стовпчиками.
- Пiдемо з Безакiвської? - спитав Стороженко Чака.
- Ага.
I вони звернули праворуч.
'Ага,- подумав я.- Значить, вулиця Комiнтерну колись називалася Безакiвською'.
Вдалинi, за дерев'яним мостом, виднiвся вокзал, приземкуватий, видовжений, з пiдвищеннями посерединi та по боках i з маленькими вежками на тих пiдвищеннях. Бiля вокзалу купчилися вiзники.
Лiворуч, за Ботанiчним садом, тяглися до вокзалу маленькi одноповерховi будиночки й високi дощанi паркани, всуцiль обклеєнi рекламними об'явами.
Тiльки праворуч височiло кiлька кам'яниць, якi збереглися й дотепер. На однiй з них красувалась вивiска 'Українська книгарня'. Тепер на цьому будинку меморiальна дошка, тут бували класики української дожовтневої лiтератури.
'Ех! - подумав я.- От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Iвана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку'.
Але нi Коцюбинський, нi Франко, нi Васильченко, на жаль, не з'являлися. Вулиця була порожня. А чекати було нiяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанiчний сад.
Я полетiв за ними.
Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею.
- Ну, де тут ваше 'дерево смертi'? - спитав колишнiй клоун.
- У яру,- сказав Чак.
- Iдiть уперед i не бiйтеся, я потiм з'явлюсь. Не бiйтеся.
- Я не боюсь,- почервонiв Чак i пiшов уперед.
Я, пам'ятаючи нашу домовленiсть не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник.
Ми пройшли заростями угору i, коли вже стало видно напiвкругле, з колонами i з хрестом зверху крило унiверситету, спустились у глибокий яр.
З хащiв чулося звiряче гарчання, крики якихось загадкових птахiв. Як сказав менi потiм Чак, на територiї Ботанiчного саду мiстився тодi ще й зоопарк, заснований у 1908 роцi. Лише в 1913 роцi його перевели на Житомирське шосе, де вiн мiститься й тепер.
Це вiддалене гарчання хижакiв робило безлюдний яр ще таємничiшим i страшнiшим,
Внизу бiля старої вiльшини стояв гiмназист. Гостроносий, з рiденьким бiлявим волоссям, розчесаним посерединi на продiл i гладенько прилизаним, з одного погляду вiн викликав у мене вiдразу. Справжнiй слимак!
Гiмназист побачив Чака,
- Ну?!
Чак стенув плечима.
- Ти що? Жартуєш зi мною? Дограєшся! - Слимаков засичав вiд злостi.
I тут... Стороженко так несподiвано з'явився з кущiв, що навiть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив.
Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блiдий, очi виряченi, склянi, обличчя закам'янiле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годi. I раптом, не розтуляючи рота, 'мрець' заговорив. Незрозумiле, звiдки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стуленi, не ворухнулися.
- Як ти посмiв ворушити мiй спокiй! Як ти посмiв для дiй своїх мерзенних обрати мiсце смертi й печалi! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, пiдлий Слимаковi Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану i заберу тебе навiк iз собою... Геть звiдси! I забудь сюди дорогу!
Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом.
Кущi враз зiмкнулися, i колишнiй клоун зник так само раптово, як i з'явився.
- А-а-а!..- здавлено закричав Слимаков i, спотикаючись, кинувся навтiки.
Коли все стихло, кущi знову розсунулися i вийшов усмiхнений Стороженко.
- Ну як?
- Ой! Я й сам так злякався, що...- Чак перевiв подих.- А як... як ви це робите? Як ви говорили?
- Дуже просто. Це так зване 'чревовiщання'. Колись виступав з таким номером... Слимаков вас бiльше не чiпатиме, будьте певнi. Ну, гаразд, ходiмте.
- Спасибi. Спасибi вам,- вдячно закивав Чак.
- Не варто дякувати. Радий був зробити цю маленьку послугу людинi, яка, менi здається, не байдужа до цирку. Чи не так?
- Авжеж. Авжеж.
- Взагалi, поважаю юних i дружу з ними.- Колишнiй клоун якось особливо, сонячно усмiхнувся (вiд очей запромiнилися зморшки).- Молодшi школярi, яких чомусь називають дiтьми,- найщирiшi друзi цирку. Вони нiколи не освистують артистiв.- Усмiх враз погас на його обличчi, наче на сонце найшла хмара, але вiн одiгнав її.- А ще поважаю тих, хто вмiє щось робити, майстрiв поважаю. Цi теж нiколи не освистують артистiв, бо знають, що таке праця. Хочете, друже, я познайомлю вас з одним майстром. Я зараз мушу до нього саме зайти.
- Хочу. Я теж дуже поважаю майстрiв,- Чак чомусь затнувся i повторив: - Дуже.
- Ходiмте. Це недалеко. На Дмитрiвськiй.
Вони вийшли з Ботанiчного саду, перейшли Безакiвську i повернули бульваром униз до базару.
Я летiв над ними мiж двома рядами тополь, i очам моїм одкривалася манлива святошинська далечiнь, куди вело рiвне, як струна, Житомирське шосе, по якому рухалися аж за виднокрай малюсiнькi iграшковi трамвайчики.
Вони вийшли на Дмитрiвську вулицю, забудовану внизу одно- й двоповерховими будинками (тiльки далi вгорi, де ковбасна фабрика, здiймалося кiлька високих кам'яниць).
Бiля вiдчинених навстiж дверей, що прямо з хiдникiв вели до темних, низеньких, без передпокоїв, кiмнат, сидiли на стiльчиках
i ослонах сивi бабусi та примруженi, в чорних круглих шапочках дiдусi, перемовляючись одне з одним через вулицю.
Бiля порогiв джмелями гули мiднi лискучi примуси, на яких щось смачно булькало в пузатих каструлях i шкварчало на чорних, закiптюжених сковорiдках.
Бiля шостого номера Стороженко спинився.
- Трохи зачекайте, я гляну, чи є i чи можна. Я миттю.- I закульгав у двiр.
Чак лишився бiля порожньої вiтрини замкненої на великий висячий замок крамницi.
Зсередини вiтрини до скла була прилiплена рекламна об'ява:
'ЧАЙНО-КОЛОНIАЛЬНИЙ
