ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:
- Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.
- Де? Хай їм всячина! - здивовано пробасив Бурмило.
- Та отам у кукурудзi.
- Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.
Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Вiдчуваючи в животi противне 'ой-йой-ой', я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. 'Бiльше не можу! Хай наступають!'
Але нiхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу... шрх-хр... шшшу-у... шу...
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.
А щоб побачити - й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.
- Яво! - кричу я, нарештi, пошепки.
Анi шеберхне.
- Яво! - кричу я трохи голоснiше.
Нiякої вiдповiдi
Кинувся я в один бiк, в другий.
- Яво! - кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили - це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
- Яво! - кричу я на повну губу. - Яво! Агов! Де ти?
- Цить! - чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. - Тихше!
- Та що 'тихше'! - кричу я - їх уже давно нема! А я нiчого не бачу така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
- Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тодi гукає.
- Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос Рачкував-рачкував - нема Яви.
- Яво! - гукаю нарештi.
- Агов! - чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
- Яво! - роздратовано кричу я. - Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!
- Це ти, - кричить вiн, - це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
- Та ну тебе' Повзи сюди!
- Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
- Тьху'
Ще трохи - i ми б розминулися.
Сiли одсапуємось.
- Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! - сичить крiзь зуби Ява 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
- Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць .
Ява враз пiдхопився.
- Пiшли! Пiшли швидше на дорогу Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.
I Ява бадьоренько рвонув уперед Я - за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.
Йти ставало дедалi важче.
- Яво, - сказав я, хекаючи, - щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
- Яво, - сказав я, хекаючи ще дужче, - де шлях?
Ява мовчав.
- Яво, - сказав я, майже задихаючись, - ми не туди йдемо.
Ява зупинився.
- Давай вiдпочинемо.
Ми посiдали на землю.
- Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, - сказав Ява. - Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.
- Що?! Що ти мелеш? - сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. - Кукурудза - не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через пiвгодини ми знову сiли вiдпочичи.
I раптом у мене виникла iдея.
- Яво, - кажу, - а що, як вилiзти й подивитися, куди йти.
- Вилiзти? Що це тобi - дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
- Ну то що, - кажу я. - Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
- Ну, то лiзь.
- Нi, ти лiзь. Ти легший - у тебе штани коротшi й гудзикiв менше. А я пiдсаджу.
Ява махнув рукою:
- Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплiв пальцi рук, щоб вдержати Яву, коли вiн на них ногою стане, i сказав:
- Ти бiльше на мене спирайся, а за кукурудзину тiльки держись.
- Добре, добре, - сказав Ява i, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже колiном на плече став, уперся руками об голову. Ой! - черевиком за нiс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, пiдбором ключицю менi проламує. Я починаю хитатися, колiна тремтять, пiдгинаються, пiдгинаються...
- Яво! - кричу. - Швидше дивись, я падаю.
I... щось затрiщало, зашумiло, завищало - наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В ротi - пiсок, у вухах пiсок, очi запорошенi.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очi й гукаю:
- Яво, де ти? Ти живий?
- Жи... - апчхи! - вий. - I з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
- Ну, що, - питаю, - бачив?
- Дулю, - каже, - я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зiтхнув.
Я подивився в небо.
'Чудасiя, - подумав я - Космонавти лiтають у безмежному небi, серед зiрок, за сотнi кiлометрiв вiд землi - й нiчого А ми в кукурудзi заблудилися. Та ще й у такий вирiшальний момент! Кiно!'
- Яво! - пiдхопивсь я. - Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще нiхто в свiтi не заблудив у кукурудзi. Ми просто пiшли не в той бiк. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в
