- Та пiшли! - каже Книш. - То хтось балується.
- Нє, не балується. 'Рятуйте' кр-ик-чить... Агов! Хто тут є? Де ви? загукав Бурмило.
Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: 'Цс!' Та було вже пiзно.
- Тут! - писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.
- Го-го! Дак це ви?! Голубчики! - розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. - Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:
- Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..
- Ех, ви... ш-шмаркачi! - нареготавшись, сказав Книш. - Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.
РОЗДIЛ XII
'Не зви мене бiльше - Ява, зви мене - Кукурузо!'
Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.
У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей - сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу - тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.
А дiд Салимон каже:
- А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
- Та його ж не було в селi, - пiдкидає Гриць Чучеренко.
- А де ж? - 'дивується' дiд Салимон.
- Таж у кукурудзi блукав... тиждень чи два.
- Гга-га-га! - реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:
- Ми недавно компаси одержали... Не треба?
- Га-га-га!
- Го-го-го!
- Ги-ги-ги!
- От хлопцi!
- От артисти!
- I кiна не треба!
- Ге-ге-ге!
- Гу-гу-гу!
Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:
- Привiт кукурузнику!
- Здоров, козаче!
- Наше вам вiд королеви полiв!
Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.
Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму 'Тарас Шевченко' (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах - уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках... Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй - вулицею...
Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!
Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку - вiн до мене якраз намiрявся.
- Здоров, Павлушо! - серйозно-серйозно сказав вiн. - Я до тебе.
- Здоров, а я до тебе!
- Попрощатися йшов, - одвiв убiк очi Ява.
- Що, посилають кудись? - здивувавсь я,
- Та-а! - махнув рукою Ява - Зовсiм з дому тiкаю.
- Куди?!
- На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.
- Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.
- Буває. То ти не знаєш.
- Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.
- А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?
- А що?
- У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих...
- Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: 'Ги-ги... ги-ги'. Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться - два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають - плавнi горять. Приходить: 'Ху, - каже, - натопив. Тепер у селi тепло буде'. Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села - так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.
- Невже хочеш пропасти, як Гунька? - повторив я.
- Не припаду, - впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. - От жив же чоловiк на безлюдному островi - i нiчого Не пропав.
- Що за книжка? - питаю.
- 'Пригоди Робiнзона Крузо'. Читав?
- Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?
- Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.
- Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.
- Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.
Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її - свинство.
- I надовго ти збираєшся на той острiв?
- Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, - зiтхнувши, сказав Ява.
- Ого-го! - аж рота роззявив я. - Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти...
- Що ж поробиш, - знову зiтхнув Ява.
- Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що - забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?
Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:
- Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору... А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка... та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i... хоч на край свiту.
Я зiтхнув.
- А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.
- Нi, раз я вирiшив - усе!
