спину. Ходiмо назад.
Спершу Ява недовiрливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що вiн пiдвiвся.
- Хтозна, може й правда. Ходiмо.
I ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Ми не вiдчували пiд собою нiг. Ми просто механiчно переставляли їх, як ходулi. I нащо ми ото повзали на колiнах?
А туг я ще спiткнувся i ногу пiдвернув, аж скрикнув, так заболiло.
Сiв я на землю i скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
- Що? Що? - схилився надi мною Ява.
- Кинь мене! Iди, пробивайся сам, - сказав я хрипло i безнадiйно.
- Тю, дурний! - Ява обняв мене за плечi. - Зараз мине.
Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.
Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.
Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:
- Яво, - кажу, - я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.
Ми лягли на землю.
Довго лежали.
Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.
- А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? - тихо сказав я. - I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.
- Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, - сказав Ява.
На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.
- У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, - сумно промовив Ява.
- А в нас суп з галушками i смажена курка, - сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.
- Яво, - кажу, - давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стiйкiший за мене.
- Ти що, - каже, - щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi 'рятуйте' кричать.
- Нехай, - кажу, - аби було кому смiятися.
- Нi, - каже Ява, - якщо вже так, давай краще спiвати.
- Нехай, - кажу, - хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:
В траве.сидел кузнечик,
жалiбно жалiбно виводив Ява.
В траве сидел кузнечик,
ще жалiбнiше пiдтягував я.
Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з 'ой'. 'Ой у полi могила', 'Ой я нещасний', 'Ой не свiти, мiсяченьку', 'Ой не шуми, луже', 'Ой чого ти, дубе', 'Ой одна я, одна', 'Ой у полi жито'. Оте 'ой' ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.
Добре пiшла у нас також пiсня 'Раскинулось море широко' Особливо виходив куплет 'Напрасно старушка ждет сына домой' Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого 'напрасно', у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
- Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! - зiтхнув Ява
Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
- Яво, - хриплю, - дивись!
Ява глянув i зiтхнув:
- Одна?
- Одна.
Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!
Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало - одна половинка вийшла бiльша, друга - менша. А ще кусати - тiльки покришиш.
Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
- Чого це? Давай менi ту
- Нi, - кажу, - бери. Ти дужче їсти хочеш.
- Чому?
- Бо я, - кажу, - добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.
- А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
- Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
- А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i...
- А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i..
Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином 'порцiї' зрiвнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
I раптом ми почули... пiсню.
Три дiди, три дiди полюбили бабу,
А четвертий манюсiнький причеиився ззачу.
виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
- Гей! Гей! - скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.
Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче...
I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:
- Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
- I здається, я навiть вигукнув оте ганебне 'Рятуйте!' - я точно не пригадую. Пiсня припинилася.
- Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! - проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.
I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
- Гу-ук-ає хтось...
- А, пiшли!
- Нє! Кр-ик-чить хтось... Щоб я бога не бачив!
Ми так i присiли.
Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
