'А може, не приїде Книш? Захворiє абощо. Всяке ж буває. Але - нi, навряд. Такi не хворiють'.
Назустрiч Галина Сидорiвна.
- Здрастуйте! - привiтавсь я до неї чемненько, а в душi: 'Прощайте, Галино Сидорiвно! Може, й не побачимось бiльше..'
Iду далi
I раптом...
- Чого ти носа повiсив? Знову щось накоїв i мати ременя дала? - почув я несподiвано. Звiв голову. Бiля колодязя, з вiдрами й коромислом, стояла Гребенючка i дивилася на мене усмiхнено. - I чого це ти сам? А де ж твiй переекзаменовщик? Посварилися, може?
Мабуть, треба було їй сказати щось рiзке або уїдливе: 'Не твоє свиняче дiло', але менi не схотiлося такого говорити, i я просто сказав:
- Вiн у Пiсках, у тiтки.
- А ти, бiдненький, ходиш i плачеш.
I знову я втримався вiд обов'язкового в таких випадках: 'Сама ти плачеш. Оно витри пiд носом', - а чесно признався:
- Не плачу, але скучаю.
Мої незвично смиреннi вiдповiдi, мабуть, здивували i розчулили Гребенючку. Вона глянула на мене з щирим спiвчуттям i сказала:
- Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбола граємо i в iнше.
- Та-а... - невиразно протяг я. I менi раптом дуже захотiлося розказати їй i про острiв, i про Книша з Бурмилом, i навiть про сон, що наснився менi сьогоднi. Я ледве втримався. Якби це була тiльки моя таємниця, я б таки, напевне, розказав. Але - Кукурузо! Вiн би нiколи не простив менi цього. Як важко iнодi бути вiрним другом!
I ще я несподiвано подумав: 'А чи вмiє Гребенючка танцювати козачок?' I хоч я не знав, але чогось вирiшив, що, мабуть, умiє.
Поки ми говорили, вона опустила вiдро в колодязь i тепер почала витягати, крутячи обома руками корбу. Я спершу дивився, потiм у душi махнув рукою: 'А! Кукурузо ж все одно не бачить!' - i сказав:
- Давай поможу.
Вона нiчого не вiдповiла, я взявся й собi за ручку, i ми почали крутити вдвох. Ми крутили так завзято, що вiдро гойдалося там, у глибинi, стукалося об цямрини, i чулося безперервне хлюпання, мов водопад. Коли ми витягли, води було всього пiввiдра. Ми глянули одне на одного i засмiялися.
- Давай ще.
Менi було дуже весело отак удвох крутити корбу. Нашi руки торкалися, ми штовхали одне одного, а один раз навiть стукнулися лобами. I весь час смiялися. I стало шкода, коли вiдра були вже повнi.
Вона почепила їх на коромисло, взяла на плечi i пiшла похитуючись. Десь вглибинi ворухнулася в мене думка: було б помогти їй, пiднести хоч до ворiт. Але на це вже в мене не вистачило пороху. I я тiльки мовчки дивився їй услiд. I думав, що на безлюдному островi я б не жив нiзащо в свiтi. Навiть за мотоцикл з коляскою.
'Прощай, Ганю! Може, ми й не побачимось бiльше... I ти все життя згадуватимеш оцю нашу зустрiч бiля криницi... Ой! - згадав я раптом. Кукурузо ж скигликiв просив привезти. А скоро ж продмаг закриється'.
I тут, наче кийком по головi, стукнула мене думка: 'Леле! У мене ж грошей нi копiйки. А скиглики дев'ять копiйок сто грамiв! Що робити? Коли мати або тато прийдуть, продмаг буде закритий'.
Гребенючка вже входила у свою хвiртку.
- Гр... Гр... Ганю! - гукнув я, чи не вперше в життi називаючи її на iм'я.
Вона хитнулася i аж вихлюпнула воду вiд несподiванки.
- Ганю, - пiдбiг я до неї, - стривай! Знаєш що, позич менi дев'ять копiйок. Мати з роботи прийде, я одразу вiддам.
- Нащо? - лукаво глянула вона на мене. - На цигарки? Да? На цигарки?
- Та якi там цигарки! Дуже треба... Я на рибалку на нiч їду. Гачкiв купити, а то сiльмаг закривається. Чесслово, оддам. Позич.
- Тiльки в мене дев'яти нема, у мене п'ятдесят цiлих. Мати на книжку дала. Ох, гарна книжка продається!..
- То я здачi принесу. Я швидко.
- Пожди, я винесу.
Коротше кажучи, скигликiв я купив, Гребенючцi здачу вiднiс, а коли мати прийшла, i борг оддав. Усе вийшло добре. Навiть не довелося довго просити у матерi дев'ять копiйок. Одразу дала. I на нiч вiдпустила.
От що значить бути хорошим i виконувати все, що тобi наказує мати!
Ще й харчiв напакувала повнiсiньку торбу - наче я на мiсяць мандрувати їду.
I коли зайшло сонце, я вирушив. По дорозi у сiнях поцупив ще довгеньку мотузяку-припиначку, на якiй мати колись припинала бичка. 'Хтозна, може, доведеться зв'язувати, так щоб було чим', - подумав я, вiдчуваючи при цьому холодок у животi.
РОЗДIЛ XX
'Руки вгору!'
Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс з води коло берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинiв, як бузина, i цокотiв зубами.
- Нiчого сказать, поспiшав ти, як свекор пелюшок прати. Я вже думав, що ти зовсiм не приїдеш, - сердито пробурмотiв вiн, але я бачив, що вiн ховає радiсну усмiшку. Вiн - таки боявся, що я не приїду, i зрадiв, коли побачив мене.
Кукурузо вийшов з води i почав вимахувати руками та присiдати, зiгрiваючись. Потiм спитав:
- Ну як там? Що нового? Як дiд мiй? Ще в мiлiцiю не заявив?
- Та що ти! Сидить собi спокiйнiсiнько i косу клепле. Про тебе й не думає.
Кукурузо нахмурився. I я зрозумiв, що йому неприємно це чути. Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявляється, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi.
- Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий... I все буде в порядку, - бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули!
Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому.
- О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, - i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик.
- Ну, а що ж ти робив? - спитав я.
- Та що, рибу ловив i просто так...
- Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш?
- Нi, не пишу, - легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. - Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався!
Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там - у щоденнику.
- Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! запропонував несподiвано Кукурузо.
- А що, можна, - погодивсь я.
I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне:
- Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю...
Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тiльки тодi, коли вже нi цурки, нi навiть палки не було видно.
Ще вiд час гри, чим бiльше темнiло, тим бiльший неспокiй огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказуванi його Кукурузовi, але з кожною хвилиною щось дедалi дужче муляло менi всерединi. А коли зовсiм стемнiло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотiчи зубами.
- Ну, поїхали на Високий, - сказав Кукурузо. Вiн витяг з куреня рушницю, зарядив.
Ми сiли в човен. Кукурузо на носi з рушницею, я грiб. Нiч, як па зло, знову була хмарна, беззоряна, наче хтось накрив землю чорним рядном.
- Значить, план такий, - шепотiв Кукурузо. - Я з рушницею, ти - з лiхтариком. Я кажу: 'Руки вгору!', ти в цей час свiтиш лiхтариком i гукаєш: 'Товаришу Валiгура, заходьте справа! Миколо Iвановичу, заходьте
