- Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? - з болем сказав дiд.
- Не кажiть так, дiду, не помрете ви, - злякано писнув Кукурузо.
- А ти що думав - дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от - i в яму сторчака. Вже недовго...
- Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок... Так що не кажiть.
- Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти... Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому...
Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут... Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!..
- Дiду, - жалiбно мовив Кукурузо, - ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду?
- Та що ж казати. Нема чим радувать.
- Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам.
- Побачимо...
- Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут... ми тут...
- Та бачу ж - вистежуєте когось. Кого ж це?
- Книша.
- Овва! Чого раптом?
Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав:
- Цить!.. Потiм... Пливе... Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа.
Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i - нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили - iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну. От що значить - старий мисливець!
Човен пристав до берега.
З човна вилiз Книш.
Щось дзвякнуло, впавши на землю.
Книш лайнувся пiвголосом, пiдняв, пiшов стежкою.
Вiн так близько пройшов повз мене, що менi здалося, вiн зараз перечепиться через мою ногу, i я швиденько пiдiбгав її пiд себе.
В однiй руцi Книш тримав великий залiзний лом, а в другiй - вiдро й друшляк, оте металеве з дiрочками, на якому галушки й вареники зцiджують.
Бiля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрiв по колiна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхнi озерця i струшувати у вiдро.
- Гайда, хлопцi, - шепнув дiд i, вийшовши з кущiв, голосно кахикнув:
- Кахи-кахи!
Вiд несподiванки Книш сiпнувся, послизнувся - шубовсть! - i сiв у воду. Лише голова з води стирчить, на всi боки розгублено крутячись.
- Помагай бi, чоловiче добрий, - спокiйно мовив дiд. - Що це ви тут робите?
- Ку-купаюсь! - дурнувато вищирився Книш i почав незграбно пiдводитися.
- З друшляком? Ясно!.. А берiть-но, хлопцi, його чоботи, ломика заарештований вiн. Повезем у село - там розберемось...
- Та що ви, дедушка!.. Та що ви, iй-богу!.. - заметушився Книш, вилазячи з води i брикаючись на всi боки. - От жартують! Ги-ги! От жартують!
- Давай-давай! - пiдвищив голос дiд.
- Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
- Лiзь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!
- Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як е i Не винен я .. Iй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народiв! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: 'Дiстань та дiстань, воно пiде на базарi'. Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дiстану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, - мiкроскопiчне Як ти ним, мiкроскопiчним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби... Вирiшив я їй якоїсь iншої гадостi з води натягати, щоб тiльки не гавкала (хiба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотiв же чiпать - раз ученики таке дiло роблять. Думав, усе! Обiйшлося! I торгiвля йде, i я спокiйний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дiзналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тiкай. 'Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої менi не принесеш - з свiту зживу!' Ну що було робити? Ну, поймiть, дедушка, хiба я хотiв? їй же богу! Одпустiть, пожалуста.
Книш замовк, схлипуючи.
Видно, дiд завагався - сопiв i кахикав
- Ой, дiду, викручується вiн! Як ужака! - скрикнув Кукурузо. - Вони тут з Бурмилом... у акваланзi для пiдводного плавання... цiле лiто пiрнають.
- Спецiально у Києвi купили. Ми самi бачили, - пiдхопив я. - Завдання у них якесь... вiд вермахту... Мабуть, фашистський архiв з дна дiстають. Як у Чехословаччинi.
Книш аж зiщулився весь.
- Та що ви, хлопцi! Що виi Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!
- А що ж? - спитав дiд.
Книш якийсь час мовчав, потiм враз гаряче заговорив:
- Та знаєте, та ми ж якраз, дедушка, i про вас думали. Хотiли подаруночок вам iзробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете... Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у вiйну нiмцi тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, канiстр лежить. Герметичнi, що їм зробиться. Так ото думаємо пiднять. Тiльки ж ви, дедушка, пожалуста, нiкому-нiкому! Ми вам по дружбi дамо. Навiть i не думайте вiдмовлятися. Це ж таке дiло! Згодиться! Хi-хi!..
Книш засмiявся дрiбненьким пiдлим смiхом. Та смiх одразу й увiрвався По дiдовому настрою зрозумiв Книш, що смiятися не до шмиги.
- Ясно, - суворо сказав дiд - А ломика оце нащо брав?
- Та просто так... просто... - зам'явся Книш.
- Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? - у голосi дiда дзвенiла лють.
- Таж клята баба, - почав Книш, але дiд перебий його:
- Годi вже! Сiдай! Поїхали!
- Та, дедушка! - плаксиво запросився Книш - Та ми ж з вами'сусiди! Що вам - бiльше всiх треба? Я ж нiчого не зробив, не встиг же! Одпустiть!
- Якi ми сусiди! - одрубав дiд. - Ти зовсiм на iншiй планетi живеш! I не смiй сусiдиться до людей. Поїхали!
I Книш згорбився i, як побитий собака, слухняно пiшов до човна. А коли вже ми одпливали, дiд Варава, нi до кого не звертаючись, тихо сказав:
- А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпiталю. Було б старожилiв спитать, перед тим як у воду лiзти.
РОЗДIЛ
Останнiй
Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки.
Наступний пiсля тої ночi день був ущерть насичений знаменними подiями.
Зранку приїхав професор Дудка, керiвник київських юннатiв, а разом з професором кореспондент пiонерської газети.
Професор Дудка виявився молодою вродливою жiнкою у модному платтi з короткими рукавами i в туфлях на тонюсiньких каблучках-шпильках.
Професор Дудка подивилася на глобулус i сказала, що це 'прекрасний штамб хлорели' (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповiсть про це в iнститутi, що це великий успiх, i гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потiм усiм юннатам.
Фарадейович аж сяяв вiд щастя (до речi, в цей день виписали з лiкарнi його жiнку).
