- Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалi... - кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся - не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.
- Ну, гаразд, про це потiм . А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.
- Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.
- Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац - i будь здоров!
- Ти що, думаєш у нього стрiляти? - зi страхом спитав я.
- От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але.. якщо... Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.
- Авжеж, - погодивсь я. - Тiльки як же ж... я... вночi... а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я...
- То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
- Що?
- Ну, що на рибалку iдеш абощо.
- Я й так на рибалцi зараз.
- Га що ти - маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн...
- Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.
- Їдь, а я що...
Я сiв у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи 'Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити'.
Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:
- Ти знаєш... Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас отi полив'янi пряники, що продавалися у сiльмазi. Всохлi й твердi, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цiлий день, Може, за це ми й любили їх.
- Добре, привезу, аякже, - сказав я i вiдштовхнувся од берега.
РОЗДIЛ XIX
У снi i наяву
- Де ти цiлий день бiгаєш, не ївши? Диви, аж очi позападали, докiрливими словами зустрiла мене мати.
- Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох i смачна! Там один Сашко такий мастак виявився - краще любого куховара, - так несподiвано прохопивсь я, що ледве встиг собi рота затулити, щоб зовсiм не проговоритися. Мати помiтила мiй жест i, пiдозрiло глянувши на мене, спитала:
- Про якого це ти Сашка?
- Га про... про... Юрчишина, - почав виплутуватись я, як в'юн iз сiтки. - Отой, знаете, що бiля млина живе, дядька Михаила син.
А сам аж млiю всерединi. А що, як мати його сьогоднi у селi бачила? Пропав тодi. Нi, пронесло! Мати нiчого не сказала Значить, не бачила.
- Так що - добре клювало? - лагiдно усмiхнувшись, спитала мати
- Поганюче! Ледве на юшку наловили, - не червонiючи, брехав я - Ми сьогоднi на нiч збираємось. На плеса. Пустите?
- Подивимось, подивимось. Iди-но дров урубай, а то в мене вже всi вийшли.
I я, радий, що все так добре обiйшлося, побiг рубати дрова.
До обiду я все кубцем-кубцем коло матерi - то води принесу, по помиї виллю, то в хатi пiдмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на нiч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
Пiсля обiду чогось менi очi злипатися почали - далися взнаки нiчнi пригоди. Прилiг я пiд грушею в холодочку i одразу ж упав в сон, як сокира в воду.
I наснилося менi щось чудернацьке. Не сон, а просто кiно.
Стою я значить, на березi острова Переекзаменовки.
Стою i бачу; випливає на плесо корабель, величезний бiлий океанський корабель (я такi тiльки в кiно бачив), трипалубний, а труба завбiльшки, як вся наша хата. Я стою i дивуюсь: як це вiн через вузенькi стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап i по трапу йде на берег... Гребенючка. Пiдходить до мене й каже:
- Здрастуйте вам. До вас на острiв приїхала нiмецька делегацiя пiонерiв. Ви будете за перекладача.
Я здивовано дивлюсь на неї, i менi хочеться сказати:'Чого це ти, дурепо, мене на 'ви' звеш?' - але я чомусь чемно вiдповiдаю:
- З великою радiстю. Але хочу нагадати вам, що в школi я вивчаю, як вам вiдомо, англiйську i по- нiмецькому говорю не дуже вiльно. По нiмецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль i дер Бляйiшiфт.
- Нiчого, - каже Гребенючка, - цiлком досить. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка.
Я дивлюсь i бачу, що по трапу спускаються Iгор, Сашко-'штурман' i Валька.
'Он воно що! Так вони, виходить, нiмецькi пiонери, а не нашi'.
Ми йдемо по острову i пiдходимо до куреня. Бiля куреня стоїть Кукурузо i колупає в носi.
- Знайомтесь. Губернатор острова Переекзаменовки Робiнзон Васильович Кукурузо, - кажу я, як менi здається, по-нiмецькому, а сам думаю: 'Тю! Чого це я його губернатором охрестив? Що вiн, капiталiст, чи що? Вiн же наш радянський Робiнзон. Треба було, мабуть, сказать - голова сiльради. Але яка ж тут сiльрада, коли вiн на островi один!'
Мiж тим Кукурузо каже:
- Будь ласка!
I ми входимо в курiнь. Входимо в курiнь i опиняємось у великiй свiтлiй кiмнатi, де все бiле, як у лiкарнi. Посерединi на бiлому столi стоїть блискуча нiкельована каструля.
- Каструля, - пояснює Кукурузо. - На транзисторах. Сама варить. Без вогню.
'Ти диви. От чортiв Кукурузо! Таки понавидумував оте... на транзисторах'.
- Дер Штуль? - питає раптом Валька.
- Дер Бляйштiфт, - вiдповiдаю я i сам дивуюсь, як складно виходить. Адже вона спитала: 'Слухайте, а як з вашим секретним дiлом?' - а я вiдповiв: 'Все в порядку. Не хвилюйтесь'.
Яка гарна нiмецька мова! Одне слово скажеш, i все зрозумiло. Треба буде на той рiк попроситися у школi в нiмецьку групу. Обов'язково. Вiдмiнником у нiй стати - раз плюнути Тепер я розумiю, чому всi вони: i Валька, i Iгор, i Сашко - вiдмiнники.
I тут я раптом бачу: позад Вальки стоїть у капiтанськiй формi... Книш. А бiля нього-голий, у масцi i в ластах, Бурмило.
'Вермахт... Подарунок вiд нiмцiв... Двадцять залiзних... Сьогоднi вночi...' - згадую я, i все в менi враз шшло-поїхало вниз.
А Книш пiдходить до мене й грiзно каже:
- Дамi завжди треба звiльняти мiсце! - i щосили штовхає мене в груди.
- Тiльки так! - чується голос Бурмила.
I я лету, лечу, лечу - кудись у безодню. Геп - i просипаюсь
Отаке чортi-що наснилося менi.
I вмить я згадав, що менi треба їхати на нiч у плавнi. Що 'сьогоднi вночi' - таки сьогоднi вночi. I так менi зробилося маркотно, що й передати не можу.
Матерi не було - пiшла в поле. Батько зранку на роботi Нiде нiкого А тут ще цей сон... Не мiг я сидiти на самотинi. До людей мене потягло. На вулицю. Як добре все-таки що є на свiтi люди! Ондо голопуза дiтлашня сусiдська у колiї заболоченiй корабликiв пускає, а все одно: гпянеш на них - i легше.
Заїирнув я у двiр до Ренiв. Дiд Варава сидiв на призьбi i мантачив косу.
'Ех, нiчого ви, дiду, не знаєте, де зараз ваш дорогенький онук Ява, подумалося менi. - Якби ви знали, не сидiли б так спокiйно. А вночi сьогоднi хтозна-що його чекає! Справжня вiйськова операцiя. Може, й стрiляти доведеться. Ех!'
Проскочив я повз вiдчинену хвiртку, щоб не помiтив мене дiд (а то ще, чого доброго, питати почне!).
