на свою руку i все розумiю...
- Го-годинник... - мимрю я.
- Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! - якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.
- Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! - а тодi знову плаксиво до мене: - Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев'янiло всерединi, я опустив голову i сказав:
- Не оддам!
- Га?! Що?! - не повiрив своїм вухам режисер.
- Не оддам.. Це не мiй годинник... Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.
- То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!
- Якщо так - я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.
- Ну, давай уже менi той нещасний годинник .
- Еге... Якi бистрi! - кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.
- Не довiряєш? - усмiхається жандарм.
Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:
- А я тобi на пляжi довiрив... Не побоявся...
Наче мене батогом по спинi вперiщили - тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?
- Не впiзнаєш? - усмiхається жандарм.
Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви - вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув:
- У-у... Розмалювала мене так, що хлопцi власного годинника повернути не хочуть.
- Бачу - всi кругом смiються; i Людмила Василiвна, i режисер, i оператор, i всi-всi, хто бiля озера. I Валька, бачу, вже смiється, i Будка, i Ява рота розтягує. Значить, це вiн-таки, вiн - наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собi почав усмiхатися, а тодi й кажу:
- А чого ж ви такий... Казали: 'Цар, цар', а насправдi - жандарм звичайнiсiнький. А ми, дурнi, по всьому Києву царя шукали.
Ще дужче засмiялися всi.
- Все правильно, - сказав жандарм-незнайомець. - Щодо царя - нiякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фiльмi. I царя, i жандарма - двi ролi. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалi вибачте, дорогi, що я стiльки клопоту вам завдав своїм годинником. Повiрте, зовсiм не хотiв... Дуже я тодi поспiшав... На репетицiю... Менi Максим Валер'янович розказав про вашi переживання... Чого ж ви не здогадались зайти у пляжну мiлiцiю?.. Я ж туди спецiально забiг - попередив i адресу свою залишив....
- Ну досить, досить... - усмiхаючись, перебив його режисер. - Потiм побалакаєте. У вас-то добре закiнчилось, а от у мене! Бiжiть переодягайтесь. Перезйомка! I все через вашого ж годинника!
- Боюсь, що нiчого з переодяганням не вийде, - зiтхнувши, сказав цар-жандарм. - Це був останнiй сухий мундир, - i вiн двома пальцями взяв себе за край галiфе, з якого струменiла вода...
- Як?!. Клаво! Клаво! Де сухi мундири для жандарма? Щоб зараз же менi були сухi мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте менi зйомку!
- Євгене Михайловичу! У костюмернiй було шiсть мундирiв. Всi шiсть... пiдмоченi... Клава захихотiла. - Бiльше взяти нiде. Треба ждати, поки висохнуть.
- Що - ждати? Що - ждати? Сонце не буде ждати. Сонце он уже сiдає, кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сiдати.
- Євгене Михайловичу, - спокiйно сказав оператор. - Я думаю, перезнiмати не треба... Я певен, що годинника в кадрi не було... Я б його помiтив... От проявимо плiвку, i ви переконаєтесь...
- А якщо був?
- Тодi перезнiмемо.
Операторовi таки пощастило вмовити режисера...
Режисер оголосив перерву на обiд.
- Пiсля перерви знiмаємо епiзод 'Зустрiч Артема э Марiєю'...
- Ви, друзi, не тiкайте, - сказав нам цар-жандарм. - Я зараз перевдягнуся i вийду. Я сьогоднi бiльше не знiмаюсь. Марiю граю не я... Тож не тiкайте. Сьогоднiшнiй день нам треба вiдзначити. Максиме Валер'яновнчу, ви почекайте мене бiля прохiдної. Добре?
Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидiв на стiльцi бiля тонвагена, закивав, усмiхаючись.
Ми пiшли переодягатися. А потiм пiдiйшов асистент, той, що приїздив до нас, i вручив нам усiм по три карбованцi. Виявляєгься, всiм статистам, хто бере участь у зйомцi, платять за день по троячцi. Оце здорово! Мало того, що ти в кiно знiмаєшся, славу здобуваєш, так тобi ще й платять за це.
Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:
- Спасибi вам, дорогi друзi, за допомогу. Молодцi! Створили дуже переконливi образи революцiйне настроєних дiтей бiднякiв перiоду 1905 року. Якщо доведеться перезнiмати, ми вас запросимо. До побачення!
I вiн кожному з нас потис руку. Цi режисеровi потиски плюс троячки справили на нас дуже хороше враження. Настрiй у нас був блискучий. По-моєму, з такого настрою починається щастя.
Бiля пам'ятника Пушкiну Олег Iванович (так називали нашого незнайомця з тринадцятої квартири) взяв таксi, i ми поїхали. Ми поїхали туди, куди не тiльки 'до шiстнадцяти не...', а мабуть, i 'до вiсiмнадцяти не...' - ми поїхали в ресторан. В отой, що стоїть на горi над Хрещатиком, на найвищiй, як кажуть, точцi Киева, - в ресторан 'Москва'. I через усi шiстнадцять поверхiв пiднялися швидкiсним лiфтом на самiсiнький дах.
Весь Київ лежав пiд нашими ногами, iграшковi машини i тролейбуси сновнiалн по Хрещатику, а на тротуарах метушилася якась комашня, а не люди. I видно було так далеко, що, здається, ще трохи - i побачиш рiдну Васюкiвку...
Ми сiли за столик, i до нас одразу пiдбiгла молоденька офiцiантка, ще здалеку всмiхаючись i вiтаючись з нами, а певнiше - з Олегом Iвановичем i з Максимом Валер'яновичем. Так вiтаються тiльки з тими, кого добре знають, поважають i люблять.
Олег Iванович почав замовляти всiлякi страви. Довгб замовляв офiцiантка двi сторiнки у блокнотi списала.
Повз нас пробiг якийсь дядечко-офiцiант i теж дуже лагiдно привiтався, киваючи Максиму Валер'яновичу й Олегу Iвановичу. Офiцiант держав на руцi велику тацю з тарiлками, iдо парували i дуже смачно пахли.
- Що це так пахне? - тихо спитав мене Ява (ми ж зранку нiчого не їли навiть про бутерброди свої забули).
Офiцiантка почула i повернула до Яви свою усмiшку:
- Це шнiцель. Хочете?
Ява почервонiв як мак. Вийшло, що вiн напросився на той шнiцель.
- Аякже, аякже... Всiм шнiцелi неодмiнно. Ми ж голоднi, як вовки! Цiлий день знiмалися... - голосно на весь ресторан сказав Олег Iванович.
Тут уже ми всi четверо почервонiли - вiд задоволення i гордощiв.
Офiцiантка кудись побiгла i почала носити на наш стiл рiзнi пляшки й тарiлки.
Ми бенкетували в ресторанi, як справжнi дорослi артисти. Ми їли численнi закуски: шпроти, сардини, шинку, галантин (це така куряча ковбаса), салати, iкру, краби... їли шнiцель... їли тiстечка, цукерки й морозиво...
Максим Валер'янович i Олег Iванович пили коньяк. А нам дали потрошечку шампанського, вiд якого на нас тiльки гикавка напала. Ми ховалися за салфетками з тою гикавкою й уважно слухали, що говорив Олег
