- Ой, а ви знаєте, - зашепотiла Валька, - Будцi так перепало, так перепало... Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм... Таке було-о... Менi його шкода... I взагалi вiн не такий уже й поганий... У всякому разi, не мертвяк, як деякi... Хоча б той самий Юрко Скрипниченко...
Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi... Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.
Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.
- Га? Що? - повторював вiн, лупаючи очима.
- Та на кiностудiю ж... У кiно знiматися... Не хочеш? - тлумачили ми. - Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися...
Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.
Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:
- Ясно... Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?
- Ага, - всмiхнувся Ява.
Максим Валер'янович, що сидiв у машинi, зустрiв нас весело:
- Привiт, панове! Нiчого не питаю, бачу: все гаразд... Були серйознi бої, але перемога на вашому боцi... Так?
Я мовчки кивнув i одтягнув рукав на лiвiй руцi, де був надiтий годинник.
- От i добре... От i добре, - Максим Валер'янович якось загадково усмiхнувся.
- А що, не знайшли ще того... царя? - спитав я.
- Побачимо, побачимо... - i вiн знов усмiхнувся. Менi здалося, що вiн щось знає, але чомусь не хоче сказати. I водночас я вiдчував: те, що вiн знає, хороше, приємне для нас.
- Ну скажiть, ну, будь ласка, - нетерпляче попросив я.
- Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студiї... Кiно, дорогi панове, найчудеснiше диво двадцятого сторiччя...
Всi цi загадковi слова ще бiльше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не мiг усидiти на мiсцi: весь час крутився i поглядав у вiкно - коли вже та студiя...
I от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: 'У людини все має бути прекрасне; i обличчя, i одяг, i душа, i думки...'
'От ти ж .iще, їй-богу! Нiколи, мабуть, не бути менi людиною ..' подумав я, мацаючи свою гулю.
Ми пiд'їхали до отих дверей, що крутяться, i вилiзли з машини.
- Доведеться нам зараз розлучитися, панове, - сказав Максим Валер'янович. - Менi в павiльйон, а вам - на озеро... Ми у рiзних картинах... Запам'ятайте цей день, горобцi. Може, для когось iз вас вiн буде iсторичним i знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось iз вас стане в майбутньому справжнiм артистом. I згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, нi пуху нi пера. У мене епiзод маленький, як звiльнюсь, прийду на вас подивитися.
I Максим Валер'янович пiшов у дверi, а ми попрямували по асфальтовiй дорозi. Ми вiдчували себе урочисто, наче вiн щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили лiворуч бiле погруддя лобатого мужнього чоловiка. Нам здалося, що той чоловiк з крилами i схожий на якогось гордого бiлого птаха. То був Олександр Довженко, письменник i режисер, iм'я якого носила Київська кiностудiя. Ми бачили його фiльми 'Земля', 'Сумка дипкур'єра', 'Щорс' (їх показували позаторiк у нашому клубi). Отакi-о фiльми! Особливо 'Щорс'. От люблю такi фiльми - про героїв!.. I 'Поему про море' ми бачили, i 'Повiсть полум'яних лiт', а 'Зачаровану Десну' - i книжку читали, i кiно бачили. Дуже iнтересна там прабаба, яка лається. Так навiть наш Бурмило не вмiє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.
I те, що одразу пiсля 'благословення' Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арi иста якоїсь особливої ваги i значущостi i настроїло нас ще бiльш урочисто.
Асфальтова дорога звертала лiворуч до великого сiрого будинку, а ми пiшли прямо по стежцi, повз якiсь довгi сараї. Бiля них у безладдi стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворi. Причому деякi старезнi наче з музею взятi, деякi новенькi - мов щойно зробленi. I зовсiм цiлi були, i поламанi. Стали попадатися рештки якихось декорацiй: там шмат стiни з двома колонами i вiкном (певно, вiд помiщицького будинку); там поламанi сходи i поруччя - все, що лишилося вiд колишнього капiтанського мiстка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возi (iз спицями) прапрабаба сучасної артилерiї. А в одному мiсцi - так просто купою навалено якихось уламкiв розмальованої фанери, картону, ганчiр'я.
Несподiвано з-за кущiв попереду блиснула вода. Озеро. Ми пiдiйшли до нього. Справжнє i звичайне собi невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжнi верби схилилися над водою, справжнiй хисткий мiсток-кладка перекинувся з берега на берег. I все-таки нi, не звичайне озеро! Кiнематографiчне. Посерединi на плаву невеличкий дощаний плiт на залiзних бочках - понтонах, i на тому плотi розкарячилася тринога кiнозйомочна камера, бiля якої пораються двое у спецiвках. Тут же поруч з кiнокамерою стирчить на залiзнiй тичцi головатий прожектор. А на березi, на тому боцi, стоять люди у спецiвках i держать великi дерев'янi щити, обклеєнi срiбним папером, у який ото хорошi цукерки загортають. I тими щитами пускають здоровеннецьких зайцiв на мiсток, де с гоїть дореволюцiйний вусатий царський жандарм у мундирi, з шаблюкою. Поряд з ним - дядько у косоворотцi Жандарм i дядько курять i про щось мирно розмовляють.
На цьому березi - грузовик-фургон, схожий на тi, у яких хлiб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. I не в моторi гарчить, а всерединi, у фургонi. Як ми потiм дiзналися, то був так званий 'тонваген', що записує звук. На землi у травi гадючаться, переплiтаючись мiж собою, товстi чернi гумовi кабелi. I кабелiв тих казна-скiльки. Однi до тонвагена тягнуться, iншi до озера, просто пiд воду, i аж бiля плоту виринають, щоб у кiнокамеру i у прожектор вштрикнутися... I ще по землi розкиданi оббитi залiзом ящики, лавки стоять, стiл якийсь. I серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помiтив я жiнку у бiлому лiкарському халатi. 'Еге-е... Мабуть, небезпечне все-таки це дiло кiнозйомка. Недарма в них у вестибюлi аптекою пахне... i тут лiкар...' десь далеко-далеко, в глибинi душi, дригнулась у мене думка. Дригнулась i завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:
- Що ж ви запiзнюєтеся? Зриваєте менi зйомку?
I, каламутячи воду, заспiшив на берег.
- Привiт, старики!
Чвиркаючи чоботями, вiн пiдiйшов до нас. Пiдiйшов, схилився, пильно вдивляючись у нашi з Явою обличчя, потiм випростався i суворо глянув на асистента:
- Що це за iнвалiди? Я їх не знаю...
У мене зупинилося серце.
- Що це таке, я питаю? - вже на нас суворо дивився вiн. - Що ви всi збожеволiли! Як зговорилися! Той захворiв, а цi... Що це за гулi? Хiба я просив приготувати менi на сьогоднi гулi? Я гулi не замовляв! Такий був типаж! Я так радiв! Зiпсували менi типаж!
I раптом - наче то не вiн кричав, а хтось iнший, - тихо й лагiдно промовив, пiдморгнувши нам:
- Ша, хлопцi, все гаразд... Гулi, звичайно, не потрiбнi, але у нас є для цього Людмила Василiвна... Людмило Василiвно! - гукнув вiн до жiнки у бiлiм халатi. Та врез пiдбiгла.
- Людмило Василiвно, зашпаклюйте їм, будь ласка, цi.. штуки... I взагалi, зробiть їм обличчя.
Людмила Василiвна розчинила свiй чемоданчик - у ньому були якiсь щiточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилiн. Словом, рiзне причандалля для гримування.
'Тю, - майнуло у мене в головi, - а я думав, дурний, що то лiкар - про всякий нещасний випадок... А воно - гример, на зразок перукаря...'
Людмила Василiвна спершу взялася за Яву, вiн був ближче до неї. Раз, раз, раз - чимось пiдмазала, пiдфарбувала припудрила - i гулю як корова язиком злизала. Нема. Потiм Людмила Василiвна взялася за мене. Було якось чудно i лоскотне вiдчувати нiжнi дотики гримера, який щось тобi на лицi мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тiльки жiнки пудряться!). Нiколи ж у свiтi нас не гримували. Оце вперше!.. А
