'Закон парностi!' - думаю я спокiйно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
- А що це за тiла лежать? Чиї тiла?
Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй... нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
- Досить спати, трупи! Вже одинадцята година... То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, - суворо говорить дядько i читає: 'Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври...' Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, - вiн кивнув на тiтку, - не вiрю!
Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. 'Я не винна, голуб'ята! - говорив її погляд. - I невже ж ви мене, стару, обдурили?'
Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:
- Бий! Не менше шести!
Ява теж сiв на лiжку i сказав:
- I ти менi... Обидва заробили... Порiвну...
I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:
- Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!
I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi - я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.
Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.
- А тепер розказуйте, - наказав дядько.
- Та пождiть... Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля - хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається синхронно.
- Ой, що ж ти наробив?! - зойкнула тiтка. - Так же ж дiтей i повбивати можна!
- Нiчого, нiчого, - спокiйно сказав дядько. - Вони хлопцi крiпкi витримають.
- Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? - трагiчним голосом сказав я.
- Що? Яке кiно? Ану розказуйте!
- Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! - кинулася до буфета тiтка.
Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: 'Ох, господи!', 'Ну ти диви!', 'Ай яй-яй!').
Розказали ми найголовнiше - про годинник i показали його ('О господи!'). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди ('Ай-яй-яй!'). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю ('Ну ти диви!').
Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?
- Ну, хлопцi, я ж не знав... - сказав дядько. - Я ж не знав, що ви артисти... Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають... Негаразд вийшло... Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз... Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися... Що ж ми тепер асистентовi скажемо?
I туг, буквально як у п'єсi, - тiльки дядько сказав цю реплiку - у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно - прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).
- Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, - весело сказав асистент Хлопцi вам, певно, вже говорили.
- Авжеж, - якось винувато сказав дядько - Тiльки вони сьогоднi, трошки . так би мовити... не фотогенiчнi.
Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.
- Гм, - сказав вiн. - Привiт, хлопцi... Що ж це ви . А втiм... - Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. - По-моєму, нiчого... Може, навiть ще краще буде... для типажу... для образу... Їдьмо!
- Та хай хоч поснiдають, - заметушилася тiтка i побiгла на кухню.
- А ви ще не снiдали? - здивувався асистент - Уже ж обiд скоро.
- Ми не хочемо! Ми не хочемо! - одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..
- Ой тьотю, не треба нiчого! - кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: - Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок...
- Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, - плаксиво сказала тiтка.
- Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, - прошипiв я.
Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два 'бутербродики', що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
- Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i - на студiю, - сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.
...Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю... Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина... Тим бiльше - така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв... Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться...
- Слухайте, - сказав я асистентовi. - А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?
- Дiвчина? - усмiхнувся асистент. - А хороша?
- Отака! - пiдняв угору великий палець Ява. - Просто хлопець, а не дiвчина... Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.
- Правда, наказано хлопцiв, але...
- А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово... - з жаром сказав Ява.
- Ну що ж... Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича... Чекайте мене отут бiля таксопарку.
Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.
Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:
- Може, ти сам її гукнеш... Чого обом ноги бити?
От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:
- Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.
- Подумаєш... Ну, ходiмо вдвох... Просто я думав...
Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.
- О, драстуйте! - радiсно вигукнула вона. - Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
- Здоров! Здоров! - ухилилися ми од вiдповiдi. - Ми по тебе... їдьмо на студiю... Асистент сказав...
- Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!
Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.
- А я знаю, а я знаю, вiд чого це! - простодушно сказала Валька. - Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били... Еге ж?
Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас...
