гепнулося, зойкнуло - i все. Потонуло у бездоннiй тишi.
Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом 'ой!' - легенько ляпнулось унизу.
- Упустив, - розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне - сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.
Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то...
- Ану бахни ще раз, я знайду... - жалiбно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. 'Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники', - подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг...
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
- Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!
Валька! Тю! Звiдки вона тут?!
- Агов! Де ти? - радiсно гукнув я
- Т-тут... - i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик.
- О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн - в котрий раз уже - гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно...
- А ти ж як тут опинилася? - спитав я.
- Та потiм... Ходiмо звiдси... Тут так страшно. . Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..
- А що це взагалi за печера? - спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.
- Та це дренажна система. Для пiдземних вод, - сказала Валька.
I вiд цих буденних слiв 'дренажна система' пiдземелля одразу втратило свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).
- То що, вони вас завели i кинули? Еге? - спитала Валька
- Та хто його зна, - знизав я плечима. - Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони 'атас!' - i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик...
- Ой хлопчики, - схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). - Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..
- Що? Якi колодязi?
- Та дренажнi ж! Ви чули - вода шумить! То ж iде коридор, а тодi раз! - колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий - до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
- Ходiмо? - сказав Ява.
- Ага, - сказав я.
Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду.
- Дай лiхтарик, - сказав я Вальцi.
Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi її першому й розхльобувати!
Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька... I взагалi... ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою... Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає 'пiд ложечкою'? От iще 'пiдложечка'!.. Тенькає, коли її не просять... Нiчого ж страшного... Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi... Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху!
Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика впирається у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв за три надi мною свiтлiє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.
Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя - там нiкого. I я вже вирiшую, що все гаразд. Аж раптом - я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве тримається на прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою. Вiн мокрий як хлющ - водоспад черкає його по лiвому плечу. Я ще не розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить - i вiн зiрветься вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова, тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку за плечi. I лише тодi хрипло:
- Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи!
Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься... Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумiє лише той, хто спробує... Додам тiльки, що вода крижана...
- Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! - ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову - уже просто бiля мого носа... I нарештi-таки зазирнула.
- Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, - зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона 'закрилася' (киркає, як та квочка, - теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе...
Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, - Ява дев'ять, а я сiм разiв... А 'запорожець' Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз... У головi у мене весь час чогось крутяться слова: 'Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...', 'Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...', 'Ох, нелегкая это рабо...' Ну геть тобi як зiпсована пластинка... От же буває: причепиться якась пiсня або слова - i крутяться, крутяться, крутяться а головi...
Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край... Ху-у... у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.
- Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря... - зацокотiла Валька. - Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь...
- Стривай! Ану посвiти... посвiти... - схилився Ява. - Пiстолет... Я його десь тут кинув... Десь тут... О!
