У вишиванiй сорочцi, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодiяльностi, у старезнiй дiдовiй папасi, що в нiй уже багато рокiв неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм вiйськом, водив його у походи, влаштовував гульбища i козацькi розваги.
Ми сидiли в кущах i слухали, як долинав з вигону бадьорий запорiзький марш:
'Ой чи пан, чи пропав - двiчi не вмирати,
Ген, нумо, хлопцi, до зброї! На герць поiуляти, слави здобувати''
Ми скреготали зубами.
Ми нiколи не вiдчували себе такими самотнiми, ображеними i нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами...
Ми, а не вiдмiнник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
I щоб же йому таке заподiяти, чим би ж його пiд... той, пiдкандичити!.
- Слухай, Яво, - стрельнуло менi раптом. - Ти пам'ятаєш 'Лист запорожцiв турецькому султановi'?
- Га? Ну й що?
- Напишiмо їм такого листа.
- Як? Вони ж самi запорожцi
- Якi вони в бiса запорожцi! Хiба вони справжнi? Фальшивi вони. Самозванцi. Подумаєш, предки!.. Так i напишем: предки вашi хорошi, а ви чортi-що.. Текст листа запорожцiв у мене дома є - у книжцi 'Україна смiється'. Перелицюєм i буде - во!
- Ходiм!
Взявши у мене текст, ми пiшли до Яви. Бо у нього над столом якраз висiла картина Рєпiна 'Запорожцi'. Сiвши пiд картиною i дивлячись, як ото весело писали запорожцi листа султановi, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
I от нарештi пiсля довгих мук народився 'Лист справжнiх запорожцiв фальшивому лжекошовому, плюгавому вiдмiннику Карафольцi i його задрипаному вiйськовi':
'Ти-шайтан дурепський, проклятущого чорта брат i товариш i самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дiрка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат вiдмiника недогризенний! Твого зачуханого вiйська ми не боїмось, землею i водою будем, битися з тобою! Не козаком тобi називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! I в головi в тебе не мiзки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобi вiдказали, плюгавче! I за це поцiлуй нас у бруднi порепанi п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!'
Ми написали це все великими лiтерами на пiвтораметровому сувої шпалерiв, що лишилися пiсля будiвництва нової хати. До сувою на грубезнiй мотузцi замiсть печатки причепили суху балабушку - вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспiвуючи губами: 'Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!' - ми пiшли на вигiн i урочисто вручили Карафольцi 'пергамен'.
Ми були певнi, що авторитет Карафольки пiсля нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє вiдро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого i ввiчливого листа-вiдповiдь.
'Дорогi друзi! Ви лаєтесь дуже красиво, але тiльки тому, що ви не козацького роду i вам прикро. Ми прекрасно це розумiємо. Ми залюбки прочитали вашого листа i навiть згоднi прийняти вас у свое запорiзьке вiйсько писарями - хоч у вас i двiйки з мови.
Мiж iншим, 'недогризений' пишеться з одним 'н'а 'вiдмiнник', навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, пiдручник граматики, стор 4, 23).
З привiтом.
За дорученням славного вiйська запорiзького кошовий Степан Карафолька'.
Це було гiрше, нiж якби вiн кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вiчi. Такої скрути ми ще не вiдчували. Нiколи ми ще не виглядали так жалюгiдно перед всiм товариством васюкiвських хлопцiв. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи - i навiть шмаркатi першокласники витиратимуть руки об нашi голови.
- От якби нам справжню козацьку шаблюку... - зiтхнув я. - Або пiстоль... як ото археологи викопали... Полетiв би Карафолька з кошового в один мент!
- Га? - стрепенувся Ява. - Ага... Шаблюка.., або пiстоль - це було б справдi... Це - сила! Iз справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть... '
- Де ж її взяти? - безнадiйно спитав я.
- Викопати! - примружився раптом Ява.
- Де? Так вона тобi и лежить пiд земле... Єдина козацька могила бiля села була, та й то уже - фiть!
- А на кладовищi?
- Ти що??! Бр...
- Мудрагель! Хiба я кажу - свiжi могили копати? Теж iще! Знаєш старi могили скраю, понад шляхом? Без хрестiв, ледь помiтнi у травi. Ти знаєш, скiльки їм рокiв? Рокiв двiстi, а то й бiльше.. Менi ще дiд Салимон якось казав, що там його прадiд похований... А вiн хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожцiв ховали? Iз зброєю. От i кумекай.
- Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець...
- Та який там мрець! Череп, кiлька кiсточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як вiн двiстi рокiв у землi пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двiстi рокiв...
- Все-таки... навiть череп... Якось воно...
- Та ми того черепа й не чiпатимемо, - роздратовано сказав Ява. Шаблю й пiстоль обережненько викопаєм i знову зариємо. Нiхто й не помiтигь.
- То, може, хоч дiда Салимона спитать?
- Хiба то його власнiсть? То ж не картоплю па його вгородi копати... Та и як ти спитаєш: 'Дозвольте вашого прадiда викопати. .' Еге? Дурний!
- А коли ж копати? Вдень?
- Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають...
- А коли ж?
- Вночi...
- Га?
- Ти що - боїшся?
- Та нi, але...
- От ти хочеш i справжню козацьку зброю мати, i щоб усе було, як у магазинi. Дуже хитрий!
- Ну гаразд, - зiтхнув я. - Спробуєм...
Ви були коли-небудь уночi на кладовищi? Яьщо не були - то не ходiть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тодi... Хiба я мiг показати перед Явою, що я боюсь, коли вiн, сатана кирпата, вiв себе так, наче не на кладовище вночi йде, а в клуб на кiнокомедiю.
- То боягузи, заячi душi, повидумуванi, що на кладовищi вночi страшно, - весело казав вiн - А насправдi, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертвi тобi вже нiчого не заподiють. Пам'ятаєш, Том Сойєр i Гек Фiнн теж ходили вночi на кладовище. I - нiчого .
- Авжеж... Нiчого - криво усмiхнувся я - Тiльки в них на очах iндiєць Джо вбив лiкаря.
- Ну й що... подумаєш... Але не їх же... - Ява таки забув про iндiйця. - Скажи краще, що ти просто боїшся.
- Чого б то я боявся, - вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосi. I нащо я згадав про iндiйця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату i пiдiйшли до кладовища. На тлi хмарного неба вимальовувалися хрести. Мiсяць визирав з-за хмар, ледь освiтлюючи дорогу. Позаду в темнiй тишi спало село, навiть собак не було чути. За кладовищем, лiворуч, чорнiв гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. I всюди нi душi. Здавалося, що тiльки й є на свiтi оце кладовище i нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всi боки i придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крiм того, в мене ще була щiтка вiд чобiт (замiсть спецiальної археологiчної - де ж бо нам її взяти!), а в Яви лiхтарик, отой 'динамiчеський', що я йому колись подарував.
