голови з плечей i розправили плечi.
'Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, - подумав я, - треба йти, карбуючи крок, i смiятися...' Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття 'Дзвiницi на Дальнiх печерах' пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:
- Та перестань... Раз уже так - заведем i все... Нiхто вже не прийде... Не змогли просто вийти з дому i все. Точно...
Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.
- Ви помиляєтесь! Ми прийшли! - несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.
- Га?! - нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.
- А... це вже ви, - почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення - наче вiн чекав когось iншого.
Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина... у чорнiй масцi - мабуть, 'чувак'. Я мимохiть здригнувся - що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. 'Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки', - подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко - якось не давався я собi в руки.
- Лiхтарики у вас є? - спитав Будка.
- Нема, - озвався я.
- Це погано, - сказав Будка.
Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той 'динамiчеський', що я колись подарував Явi, зiпсувався, а 'батареєчного' ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!
- Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, - менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.
- Ходiмо! - не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.
Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я... Але як це сказати, я не знав.
Будка i 'чувак' освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:
- А чого цей... у масцi?
- Для конспiрацiї, - таємниче прошепотiв Будка - Я ж вам казав - його мiлiцiя шукає...
'Тю, - подумав я, - по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу - цоп! - i в район'.
I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
- Нiчого, - кажу, - мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.
Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.
- Що?!
- Та, - спокiйно кажу я, - мiй же дядько... - я вже мало не прохопився: 'в мiлiцiї робить...', але вчасно змикитив, що тiльки що ж було 'мiлiцiя до лампи', - мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова... Якраз на случай мiлiцiї...
- А... а це.. це добре... це харашо... - пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене - вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: 'А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?' Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: 'Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика...'
'Чувак' i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до 'чувака'.
- Що там таке? - тихо спитав 'чувак'.
- У них 'пушка', - зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха...
- Справжня? - стурбовано прошепотiв 'чувак'.
- Макарова...
- Та... Вона, мабуть, без патронiв.
Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, - точно! I це добре. Хай знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми...
Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились .. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.
- От вона... печера Лiхтвейтеса, - урочисто сказав Будка.
- Лейхтвейса, - не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!).
З 'печери Лiхтвейтеса' тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою... Бр-р-р-р!..
- То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, - кивнувши на 'чувака', сказав я.
- Якщо ви боїтесь... будь ласка... - глузливо сказав Будка.
От гад! Ну гаразд!
- Ходiмо! - скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..
- Ходiмо! - сказав Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов 'чувак', другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий... (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, - круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.
'Чувак' i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, - праворуч, лiворуч... Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить 'наш' годинник. I раптом...
Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует 'чувака' та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
- Що? - приглушено спитав Ява.
- Агов! Де ви? - здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води - наче з ринви...
- У-у, гади! - у вiдчаї скрикнув я. - Стiп! Стрiлятиму! - i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! - спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.
- Атас! - перелякано верескнув хтось зовсiм близько.
I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк
