Помiтив. Таки помiтив, чортяка!
- Уже й грибочка пошукати не можна, - промимрив я i, набурмосившись, пiшов назад.
От же ж!
Як же я тепер вiзьму iнструкцiю? Невже вони не знали, що будуть вiйськовi навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе?
А може, вони тому й звернулися до мене, що сподiваються на мою спритнiсть, пронирливiсть, на те, що я зможу непомiтно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тодi такi 'вони'? Якщо вони хочуть робити щось таємно вiд армiї... Може, 'вони' шпигуни? Е, нi! Юринда! Досить з мене шпигунiв. Були вже в моєму життi 'шпигуни'. Книш i Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такi дурнi, щоб їх хлопчаки виловлювали.
Та й не стану я робити нiчого шпигунського, що я - бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тодi вже...
Але додому так просто йти я не можу. Мушу дiстати з амбразури ту iнструкцiю. Мушу! Бо iнакше я не поважатиму себе.
Я беру Вороного за сiдло i струшую, щоб вiн подав голос - задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потiм сiдаю i кручу педалi по дорозi - нiбито в бiк села. Але од'їхавши метрiв сто, так що з дота мене вже нiяк не видно, звертаю в лiс, ховаю Вороного пiд папороттю в окопi i по- пластунському, на пузi, починаю в обхiд скрадатися до доту. Я повзу довго i обережно, через кожнi два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарештi передi мною дот. Вартового нiде не видно. Вiн, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихiд один пробиратися через руїни дота i спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати - пробратись. Я вже казав, що весь дот зарiс густезною i немилосердно жалючою кропивою. I одна справа iти такою кропивою на повний зрiст, розсуваючи її якоюсь гiлкою, а зовсiм iнша - повзти нею на пузi, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.
Я лiз уперед макiвкою, опустивши лице до землi i прикриваючи його однiєю рукою. Розсував кропиву просто своєю макiвкою. I поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не вiдчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало - наче хто лив менi на шию окрiп.
Але найбiльше страждали вуха. Бiднi мої великi вiдстовбурченi вуха. Менi навiть здавалося, нiби я чую, як вони сухо трiщать, палаючи жарким полум'ям. I здавалося, що не кропивою лiзу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зцiплював зуби i лiз, лiз, лiз.
- Мда а! - почув я раптом над головою. - Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!
Лайнувшись про себе останнiм словом, я пiдвiвся.
На похилiй брилi дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Iванов. То був вiн! I десь у глибинi душi ворухнулася в мене схвальна думка: 'А вартовий вiн таки непоганий, не пропустить'.
Митя Iванов дивився на мене беззлобно, з цiкавiстю. Мої геть пожаленi кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.
- Ну, так що тобi треба? - спитав вiн усмiхаючись.
- Нiчого, - я ще не встиг придумати.
- Нiчого? Гм. Значить, дурень, - з розчаруванням сказав вiн. - А може, все-таки треба?
I раптом у мене майнула думка: 'А може, це все спецiально? Щоб мене перевiрити?'
Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч менi б дуже хотiлося довести, що я таки не дурень, але не скажу нiчого.
РОЗДIЛ XV
Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табiр
Зненацька на дорозi загарчав мотоцикл i, чмихнувши, враз замовк зупинився.
- Iванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозi? - почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.
- Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь. Я його жену, а вiн лiзе...
Кущi розсунулися, i з'явився офiцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене i спитав:
- У чiм рiч, га?
Я теж пильно глянув на нього i мовчки знизав плечима. А в головi шалено крутилося: 'Той чи не той? Той чи не той?' I нiяк я не мiг згадати, з вусиками був той чи без. Та хiба за тi лiченi секунди, поки вiн передавав менi листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжеие, усмiшка бiлозуба. I на погонах три зiрочки... Здається, таки той.
- Ти що - нiмий, да? Не розумiєш, що тобi кажуть? А що з вухами? Чому такi червонi? I шия... Iванов! - вiн раптом мегнув блискавичний погляд у бiк солдата. - Ти що . га?
- Та що ви, товаришу старший лейтенант!
Вуха Iванова стали враз червонiшими, мабуть, за мої.
- Як ви могли подумати? Це вiн кропивою лiз. Шалений якийсь!
- Кропивою, да? - офiцер здивовано звiв брови i глянув на мене з вiдвертою цiкавiстю. - Iн-терес-но! Так що тобi тут треба, га?
'Нiчого нiчого, - подумав я, - перевiряйте, перевiряйте! Ви мене не 'пiдчепите'. Я не розколюся, не бiйтесь'.
I, удаючи з себе дурника, я заклiпав очима й сказав:
- Та грибiв хотiв пiдшукать... Хiба не можна? Не можна?
Офiцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тiм повернувся до солдата.
- Iванов, приглянеш за його велосипедом, да...
- Єсть! - козирнув солдат.
- А їй поїдеш зi мною, - наказав менi старший лейтенант i пiшов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пiшов за ним.
- Сiдай! - кивнув вiн на сидiння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, i ми з мiсця так стрiмко рвонули вперед, що я ледь не злетiв з сiдла. Добре, що встиг чiпко вхопитися за офщерову гiмнастерку.
Ми мчали по вибоїстiй, розбитiй важкими вiйськовими машинами, так званiй 'генеральськiй' дорозi. Мене немилосердно пiдкидало, i пiвдороги я сливе летiв у повiтрi, а пiвдороги тiльки їхав. Та я не помiчав цього. Навiть навпаки. Це якнайкраще вiдповiдало моєму душевному стану. Бо мене однак пiдкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по- хлопчачому - 'мандраж'. Хiба я мiг, скажiть, бути спокiйний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе i секретне завдання, для якого вимагалася мужнiсть, смiливiсть, може, навiть героїзм. Ясно тепер, що це якесь вiйськове завдання. Секретно-вiйськового значення Може, десь там у них щось зiпсувалося. I дорослому не пролiзти. Пацана треба. Може, накажуть лiзти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.
I було менi з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне - навiть попелу од мене не зостанеться, поховати нiчого буде). А з другого боку пiдпирала радiсна юрдiсть, що саме вибрали мене, виходить, вважають, що я пiдходящий кадр для такого дiла. I так же хотiлося довести, що я такий! I лоскотало бiля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштанi вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речi, так до речi! Павлуша умер би вiд заздрощiв! От тiльки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевiряють i випробовують . А може, навпаки, прийдуть у школу i на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цiнний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А можуть i медаллю нагородити. Що - не буває хiба, що хлопцiв нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!
Мотоцикл так рiзко зупинивсь, що я ткнувся носом офiцеровi в спину. Ми були на великiй галявинi перед високою дерев'яною, як ото на щосе при в'їздi в новий район, аркою, прикрашеною вгорi прапорцями Але на вiдмiну вiд районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залiзничному переїздi, i стояла будка з вартовим.
- Пропускай! Лазутчика везу, - наказав офiцер вартовому. Той пiдняв шлагбаум, i ми в'їхали на територiю табору.
'Лазутчика везу', - значить, доведеться-таки кудись лiзти.
Ми їхали (тепер уже повiльно) чистенькою, всипаною бiлим пiсочком дорiжкою, обабiч якої стояли вряд
