Вiн щосили накручував педалi - поспiшав. I обличчя в нього - серйозне й заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не малювати вiн їхав. Та й хто б це поночi їхав у лiс малювати?
I зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замiсть мене Бо я не пiдiйшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. I вони вирiшили, що я не впораюсь, вирiшили доручити iншому. А хто ж у нас серед хлопцiв пiдходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацiєвський, не Вася Деркач i навiть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантовi.
Цей раптовий здогад паралiзував мене, зробив моє тiло млявим, ватяним i безсилим. Я не мiг ворухнутися. Розчепiрившись, як теля на льоду, я тiльки стояв навкарачках з роззявленим ротом i дивився услiд Павлушi, поки вiн не зник у лiсi.
I хоч нiхто мене не бачив, це були хвилини найбiльшого в моєму життi сорому i ганьби. Якби менi привселюдно плюнули в очi, було б легше, нiж оце зараз.
Я уявив собi, як повернеться Павлуша пiсля успiшного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно, як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не герой (вiн це умiє!). А Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлує, а Галина Сидорiвна його обнiме i, може, теж поцiлує, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i мене зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби я полину наївся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд i розiрвав мене на атоми.
Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше - надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш - чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу...
Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?
Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.
Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.
Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.
Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося - то хоч у прiрву сторч головою.
Я навiть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб i не бачив нiхто, що я з лiсу їду. Не було мене там, не було! I листа не було! Нiчого не було! Доведiть тепер! Доведiть! Я тiльки смiятимуся. Нiчого я не знаюi Нiяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Якi троє невiдомих?! Три 'ха- ха'! Шалено регочу!
Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорiвни i раптом помiтив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутiнках мiж деревами. Вгледiвши мене, вiн враз присiв, потiм спритно шугонув у кущi й причаївся, ховаючись...
Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорiвна живе удвох з мамою, чоловiкiв у них в хатi нема. Хтось лихий! Злодiй абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я натиснув на педалi. Через двi хати стежка виводила на вулицю. I за якусь хвилину я вже скочив з Вороного бiля ворiт Галини Сидорiвни.
- Галино Сидорiвно! Галино Сидорiвно! - голосно загукав я, прочинивши хвiртку.
- Що? Хто? Хто це? - почувся збентежений голос учительки. - А, це ти... - мовила вона, вигулькнувши з- за хати. - Що таке? Що сталося?
- До вас зараз дядько Петро i дядько Микола прийдуть! - загукав я, щоб чутно було там, у саду, i прошепотiв - Це я спецiально. У вас у саду злодiй ховається.
- Та ти що?
- Тс! Точно! Сам тiльки що бачив. Я сусiдiв гукну, а ви...
- Та нi, то тобi, мабуть, здалося.
- Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а вiн крадеться, а тодi як шугоне в кущi...
- Що ти кажеш! У нас же й красти нiчого.
- I високий такий, метрiв два.
- Ти диви! Ану ходiм глянемо.
- То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як вiл. Самi не впораємося.
- Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, - вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.
- Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!
Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.
- Ану, хто тут лазить по чужих садках?! - дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.
- Отам у кущах, - вiдказав я.
Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.
Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє 'до вас дядько Петро i дядько Микола', одразу дременув.
- От бачиш - нема, - весело сказала Галина Сидорiв на. - Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.
- Та бачив, ну, слово честi, бачив! - Менi було досадно, що вчителька не вiрить.
- Ну, може, може, - заспокоїла вона мене. - Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося... Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.
Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.
- Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.
- Не знаю, - буркнув я. - Ну, я пiду. До побачення.
- До побачення. Шкода. Так добре ви дружили... Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.
I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я... Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене... Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.
I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття - я б i оком не моргнув.
РОЗДIЛ XVII
Мене викликають до телефону. 'Розслiдування футбольної баталiї'.Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй
На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.
Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:
- Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.
Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:
- Не займайте, дiду! Я сплю... Я спати хочу...
Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:
- Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!
Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:
