брезентовi палатки, точнiсiнько, як у пiонерському таборi.

I навiть червонi гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж дорiжки, були схожi на пiонерськi:

'Равняйся на отличников боевой и политической подготовки'', 'Тяжело в учении - легко в бою!', 'Стрелять только на хорошо и отлично!'

'Виходить, солдати - такi ж самi школярi, тiльки дорослi, - подумав я. - Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцiнки i рiвнятися на вiдмiнникiв? А я так мрiяв закiнчити школу i назавжди позакидати всi пiдручники на найвищу вербу, щоб i не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тiльки й життя, поки без штанiв бiгаєш i грамоти не знаєш. А як пiшов до школи - кiнець, гимбель! Запрiгся на всеньке життя у двiєчники...'

- Клас тактики, - не обертаючись, сказав офiцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопанi ряди довгих лавок, як у лiтньому кiнотеатрi, тiльки замiсть екрана на деревi висiла чорна шкiльна дошка.

- Спортплощадка. 'Смуга перешкод', да, - знову, не обертаючись, сказав офiцер.

'Спортплощадка' була велика, там i футбольне поле, i волейбольний майданчик, i турнiк, i конi, i величезна шибениця з жердиною, канатом, кiльцями i похилою драбиною (щоб на руках пiднiматися). А те, що вiн назвав 'смуга перешкод', то був комплекс рiзних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, пiд якою на пузi пролазити, тощо. Це менi сподобалося. Це, мабуть, цiкаво. Добре було б спробувати... А втiм, може, менi зараз доведеться таку 'смугу перешкод' долати, що це дитячi iграшки?!

- Артилерiйський парк, да, - мотоцикл притишив хiд бiля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат i гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi тягачiв не було. Тiльки в глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих бронемашин i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.

- А то що таке?

Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.

- Бронетранспортери-амфiбiї. Для подолання водних рубежiв, да, i для висадки десантiв Зрозумiв?

- Зрозумiв.

Вiн говорив ламаною, мiшаною мовою - половина слiв українських, половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки вiн намагався говорити по-українському, i це виходило у нього якось симпатично.

I оте своє 'да' майже пiсля кожного слова вiн вимовляв з особливою спiвучою кавказькою iнтонацiєю, i воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.

Ми проїхали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав:

- А це їдальня.

Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.

Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що мiномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.

- Ну що, подобається тут у нас, да? - спитав офiцер.

- Ага, - сказав я.

- Ти в якому класi?

- У сьомому.

- Значить, через чотири роки... Ну, все, поїхали, да .

Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки. Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули 'генеральською' дорогою назад до дота.

'Оце все? - розчаровано дивувавсь я. - Чи, може, так задумано - спершу просто ознайомлення з територiєю табору, а потiм... Чи, може... чи, може, я їм... не пiдiйшов?'

Менi стало дуже гiрко вiд цiєї думки.

Ми пiд'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за його гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надiї, що це ще не все. Вiн повернув до мене обличчя i усмiхнувся.

- Менi злазити? - тихо спитав я.

- Да, дорогий друже, - сказав вiн.

Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.

Вiн знову усмiхнувся.

- Да, будьмо знайомi - старший лейтенант Пайчадзе, - вiн простягнув менi руку. - До речi, скажу тобi по секрету, да, у нас у штабi була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Пiдняти вiйськово- спортивну роботу серед старшокласникiв. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою. Треба готувати з вас хороших воїнiв, да. Вiрно я кажу, га?

Нi, щось вiн не те каже... Невже я йому не сподобався, невже не пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.

- Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? - я зневажливо хмикнув. - Навряд. Хiба що Павлуша, може... Але...

Вiн пипьно глянув на мене i сказав:

- Думаю, що ти хороший хлопець, да... Але не розумно, про що ти говориш...

Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!

- Нiчого, це я просто так... Спасибi! До побачення! - Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:

- Дивний хлопець, правда!

Пайчадзе щось вiдповiв - я вже не чув.

Тьху! Як паршиво вийшло!

Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.

А якщо... Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов .

Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.

I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.

Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав - будь здоров!

Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.

Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.

Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука це стояти в черзi. Краще вже двi години вчити уроки, нiж пiвгодини стояти в черзi. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдiєш.

РОЗДIЛ XVI

Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб вiн мене бачив. Невiдомий у вчительчиному саду. Хто це?

Почало сутенiти. Потягло вечiрньою прохолодою. Я лежав i думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зi мною лежав Павлуша. Нiчого менi не було б страшно, нiякi випробування. I чекати я мiг би хоч цiлу нiч. I нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радiстю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хiба б це помогло...

Вiд села по дорозi хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися 'глеканкою' до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що на баштi прапор? Не пропустять же...

Вiн їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледiти, як надимається од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув, як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату