Висновок: «Художник–верхолаз» не проявився.
На пошук об’єкта за спеціальним наказом було кинуто найгострішу зброю комітету – агентуру. Тисячі агентів опитувалися за спеціально виробленим опитувальником. Найкращі і найвідданіші були залучені до пошуку з частковим розкриттям предмету злочину. Відомості ж про злочин були засекречені.
Щоб не накликати на себе підозру, Сивий, який теж був опитаний на предмет пошуку самого себе, починає співпрацювати. Поки що довго і нудно шукає місто в яке виїхав Чужий. На його подив, за виконання цього завдання він отримує винагороду.
— Ось вам тридцять карбованців за працю.
— Давайте краще вже тридцять три.
— Якщо вам так треба, то нате вже сорок, – не розуміє іронії опер.
Далі Сивого зобов’язують розширити свої знайомства з художниками, як в своєму містечку, так і в Києві, і шукати, шукати, шукати особу, що схожа на таку, яка описана в опитувальнику. Вислуховувати, хто з художників знає про подію, хто з них займається альпінізмом, акробатикою, хто з них схвально відгукується про український буржуазний націоналізм, хто з них в той день був в Києві. І ні в якому разі не бути для них джерелом інформації про цю подію.
Спливали роки. А скільки подій в тодішньому Союзі – Олімпіада–80, її футбольний турнір в Києві і Афганістан, Московський фестиваль 1983 року, з’їзди КПРС, КПУ, комсомолу, форуми, візити закордонних лідерів. На сторожі безпеки всіх цих заходів стоїть КДБ. На всіх інструктажах по несенню служби на одну дошку з можливими терористами всі ті роки ставиться і «Художник–верхолаз». Мало того, наш герой ототожнюється за зразок тероризму. Роками офіцерам–оперативникам і агентурі прищеплюються переконання, що тероризм у нас може виходити тільки з українського буржуазного націоналізму. На цій тезі виховують покоління офіцерів. Втовкмачується, і не без успіху, думка, що любити Батьківщину можна тільки щиро ненавидячи українство.
Та й сьогодні спроба звернутися до об’єктивного вивчення таких постатей як Петлюра чи Бандера розцінюється як прояв войовничого українського націоналізму і антиросійської політики.
Страх і замкнутість стають рисами Сивого, він намагається поринути в роботу, пізно приходить додому, рано йде, обмежує свої стосунки з друзями і однодумцями. Але як ти обмежиш, коли вже почалася перебудова. Скільки надій, новин, починань. Однодумці гуртуються в Український культурологічний клуб, заявляє про себе Українська Гельсінська спілка, відроджується хор «Гомін», товариство «Громада».
Опер вимагає від Сивого спілкуватись з їх учасниками, вивчати, інформувати, протидіяти. Але Сивий вже не той, його слабкий протест надалі тільки посилюється.
А тим часом факти пробудження національної свідомості викликали і зворотню реакцію: «Цілком таємно. Активізувати роботу з протидії українському буржуазному націоналізму. Наявність у об’єктів ідей самовизначення України, розглядати як обтяжуючу обставину. До даного напряму службової діяльності залучити найбільш досвідчених працівників. Навіть якщо вони будуть працювати за рахунок послаблення робіт на інших ділянках. Допоміжним підрозділам заявки 5 управління, яке організовує роботу по цій лінії, виконувати негайно».
«Цілком таємно. Активізувати роботу по пошуку об’єкта «Художник–верхолаз». Багатолітній марний пошук дає підстави вважати, що об’єкт знаходиться в мережі агентурного апарату КДБ і знайомий з інструктажами та пошуковими заходами. Вивчити на предмет причетності до об’єкта всю агентуру, що працює і працювала по цій справі».
Тут треба сказати, що районні, так звані територіальні підрозділи – це зовсім не центральний апарат. Тут далеко від генералів, всього п’ять–вісім офіцерів, які тижнями пропадають чи в селах з агентурою, чи в кума на печі – спробуй, перевір. А тому перевірка Сивого на причетність до «Художника–верхолаза» проводилася геть погано. Не було проаналізовано його психологічного стану на момент акції, поведінка після акції та настирна цікавість у опера деталями справи.
Та ще й сліпий випадок струтився в перевірку. Сивому офіційно замовили (в маленькому містечку у художників немає конкуренції) облаштувати приміщення райвідділу і в момент, коли його справа ретельно вивчалася, саме він у сусідньому приміщенні малював газету «Чекист».
Прийшов час і оперативника, на зв’язку у якого був Сивий, переведено на роботу в інше місто. На його місце прислали нового. Процес прийому–передачі агентури завжди найбільш сприятливий для виключення баласту з агентурної мережі. Цього разу з агентів нарешті був виключений і Сивий. У обох сторін ця процедура викликала тільки полегшення.
Виключення Сивого відбулося на початку вісімдесят дев’ятого. А через кілька місяців нова вказівка у справі: «Цілком таємно. На предмет причетності до об’єкта перевірити всіх (!) тоді ще хоч і нечисленних членів Руху, але які вже голосно заявили про себе.
Одинадцятирічне пригнічення вимушеним співробітництвом наклало свій відбиток на Сивого, тому йти в Рух він утримався. І знову, в котрий раз пильна увага держбезпеки обійшла його особу.
А тим часом вже бушують пристрасті. Жовто–блакитний прапор зухвало тріпотить над головами відчайдушних і будить, будить, будить Сивого. Через деякий час він знову з тими, хто несе його прапор. Він знову серед однодумців, але радість буття затьмарюється усвідомленням свого відступництва. А тут ще в колі рухівців і угеесівців поширюється шпигуноманія, підозра до того чи іншого добродія у співпраці з КДБ.
Народний Рух ширився лавиною. Оббріхувати і замовчувати його вже було неможливо. ЦК і КДБ були в патовій ситуації, справи по українському націоналізму стало вести небезпечно. Рядові офіцери–оперативники вже відверто саботували цю роботу, проте керівництво КДБ ще влітку 1989–го вимагало на кожного активіста Руху, члена УГС вести ДОП (дело оперативной проверки – попереднє вивчення і збір компрометуючих матеріалів), збирати інформацію, яку в подальшому використовувати для компрометації об’єктів. Так готувались вибори до Верховної Ради.
Але бацила націоналізму проникла вже і в КДБ. «Цілком таємно. Начальникам підрозділів. Для ведення зазначених справ відібрати найбільш відданих соціалістичній та інтернаціоналістичній ідеям співробітників».
Ненадійним офіцерам потихеньку стали «робити» умови для звільнення. А з урахуванням того, що ненадійні були, як правило, не найгірші, прийняли доповнення до статей звільнення офіцерів з дійсної військової служби. Приховувати, що самих офіцерів–оперативників стали ділити на «своїх» та «чужих», навіть не намагались, адже тут не той контингент. Всі ждали «жандармських чисток».
Восени вісімдесят–дев’ятого стало ясно – інформаційні витоки про ведення такої масштабної справи як «Художник–верхолаз», можуть серйозно підмочити репутацію КДБ і КПУ, а тому – хай він живе, вже не до нього.
«Цілком таємно. Всім оперативним підрозділам КДБ УРСР. Справу (ДРА) «Художник–верхолаз» припинити. Матеріали знищити. Акти про знищення матеріалів справи надіслати в КДБ УРСР».
Що робив в той час сивий? Хто знає. Мабуть бігав на збори Руху, готував до випуску напівпідпільну газету, читав страшну правду нашої історії і малював. Адже він художник.
Малював плакати до виборів у Верховну раду 1990–го року, розповсюджував листівки, вболівав за своїх і боявся.
Після виборів у містечко прибув новоспечений народний депутат, колишній політв’язень. Сьогодні він герой. Серед тих, хто прийшов засвідчити йому свою повагу і Сивий. Як годиться – мітинг, потім зустріч у тіснішому колі з хлібом–сіллю, а потім вже й з оковитою.
І тут якийсь гедзь вкусив Сивого. Раптом він, рвонувши на собі сорочку, випалив, як він колись дванадцять років тому… над Києвом… на Хрещатику… жовто–блакитний… Хай живе самостійна Україна… КДБ шукало… Дванадцять років боявся, а зараз – ні.
Цю ніч він мабуть спав спокійно. Хоч і не зовсім, хоч наполовину, але він все–таки герой. А як не герой, то відчайдуха.
Він ще спав, а агент «Легінь», протягом років заінструктований на пошук «Художника» і який організовував цей мітинг, писав оперативнику, що нарешті знайшов «Верхолаза».
Наступний ранок в райвідділі КДБ був бурхливий. Гуртом обговорювали непересічну подію, адже щойно закрита справа протягом попереднього десятиріччя була основним змістом їх діяльності. Вже ціле покоління українських чекістів складало байки: ми не можемо вловити «Художника–верхолаза», тому що у спецшколах нас вчили ловити Пєньковського.
