— А я ж казав…
— А я ж попереджав…
— А я печінкою відчував…
— А може, заради сміху пошлемо? Порадуємо діда–генерала.
Сказано – зроблено. Копію агентурного повідомлення агента «Легіня» в Центр. А через декілька днів трубка спеціального оперативного зв’язку, що її підняв тамтешній начальник, смачно лаялася державною мовою з дуже зрозумілими вставками іноземного походження.
Побілілий начальник відповідав сторопілим підлеглим: «Догану нам всім. Перестарались.»
«О часи, о звичаї». Новина викликала шалений вибух сміху. Аж шибки дрижали. Поодинокі перехожі здивовано дивилися на вікна непривітної установи.
Надворі було літо дев’яностого.
— Дай Боже дяки, що я вас зустрів, — сказав мені Сивий, — хіба таке можна в собі втримати? Ні жінці сказати, ні дітям передати, боячись розплати то від одних, то від інших. А потім приходиш до висновку, що нікого, окрім тебе, це не цікавить. Он послухайте в чергах: «Навіщо нам така незалежність…?»
— Не хочу вас образити, — відповідаю йому я, — але під «Художника–верхолаза» може зараз підлаштуватись будь–який грамотний і спостережливий агент.
— Знаю куди ви клоните. Ну що ж, погоджуюсь на слідчий експеримент. От тільки слідчі та свідки нам не потрібні.
Ми зупинялись біля пам’ятних Сивому місць, потім знову вийшли на Хрещатик. Проти Київради на високій щоглі величаво колишеться державний жовто–блакитний прапор.
— Хто б міг тоді подумати… – сказав було Сивий і замовк.
Обернувшись, я побачив в його очах сльози.
ПОГЛЯД З ТОГО БОКУ БАРИКАД
«КГБ – вооруженный отряд партии»
Из Положения о Комитете государственной
безопасности при Совете Министров СССР
Коли, я служив офіцером–оперативником в Бориспільському відділенні КДБ УРСР – відповідав за 5 лінію, що тоді означало «Український буржуазний націоналізм». Треба сказати, що у відділення я перевівся з іншого підрозділу на шостому році служби вже у квітні 1989–го року, якраз через півроку після знаменитого звернення українських письменників, які опублікували в пресі програму майбутнього Народного руху України. Це вже потім, на установчому з’їзді Руху в залі КПІ, він набрав назву «Народний рух України за перебудову», а тоді він був просто РУХ.
У всіх підрозділах КДБ існував такий собі «Класифікатор». Це була досить солідна книжка, текст якої було написано і вивірено «компетентними фахівцями» і затверджено Наказом голови московської КДБ СРСР, де були прописані характеристики всіх проступків «нелояльних громадян», які можна (і треба) було кваліфікувати як підривну чи ворожу діяльність проти радянської держави і її суспільного ладу. Там був цілий розділ «Український буржуазний націоналізм» де, наприклад, були такі перли як (цитую по пам’яті) «наявність у особи переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави розглядати як підставу для її вивчення через ведення по відношенню до неї справи оперативного обліку».
Якщо підрозділ КДБ отримував оперативні дані (тобто власні агентурні повідомлення, дані перехватів оперативно–технічних засобів, заяви та повідомлення партійних та радянських органів чи «свідомих» громадян тощо), то після відповідної перевірки, на проведення якої давав санкцію начальник підрозділу, складався обгрунтований рапорт на ім’я начальника обласного управління КДБ про доцільність ведення справи оперативного обліку. Це міг бути ДОП (дело оперативной проверки), ДОР (дело оперативной разработки), або ДОН (дело оперативного наблюдения). В межах цих справ дозволялось проводити поточні або гострі оперативні заходи, метою яких було отримання доказів для порушення кримінальних справ за статтями кримінального кодексу УРСР «Зрада Батьківщині», або «Антирадянська агітація і пропаганда».
Після порушень кримінальних справ справи оперативного обліку вважались «реалізованими», а «легалізовані» матеріали (тобто такі, які можна було показати прокурору і суду) долучались до кримінальної справи. Все інше знищувалось.
Реалізацією справ оперативного обліку вважалось також закінчення такої справи «профілактикою», тобто письмовим чи публічним (радіо-, теле-, в пресі) покаянням і засудженням свої дій і переконань. Проте вершиною «оперативного мистецтва» вважалась «реалізація» вербовкою об’єкта справи в якості агента КДБ.
Треба зазначити, що «самодіяльність», тобто несанкціоноване проведення по відношенню до пересічного громадянина будь–яких оперативних заходів (агентура, зовнішнє спостереження, в тому числі і оперативна фіксація його дій та намірів) суворо карались керівництвом, та й на сторожі стояла власна інспекція КДБ, підрозділ якої був в кожному обласному управлінні на особливих правах – і це не «красне слівце». Саме робота цієї інспекції, контрольована особисто Юрієм Андроповим, і сприяла тому високому авторитету КДБ, який ця спецслужба мала на той час в «радянському» суспільстві. Ясно, що цьому також сприяла коштовна і ефективна пропаганда чекістської діяльності, ініційована тим же Андроповим, і до якої було залучено кращі радянські літературні, театральні, радіо–і кінематографічні сили.
Рух шестидесятників, гуманітаріїв–дисидентів чи добровільних громадських контролерів гельсінських угод був тоді, завдяки діяльності того ж КДБ, практично відверто маргіналізований, не мав авторитету, розголосу, преси і дієвої підтримки суспільства.
Показником ефективності роботи кожного офіцера–оперативника КДБ була наявність ведення таких справ оперативного обліку і ясно, що це було і власним бажанням і завданням кожного офіцера, адже він, «шукач–нишпорка», саме цим доводив свою «значимість і корисність» суспільству. Це був природній азарт лягавої–хорта.
Це все я пишу не для того, щоб подратувати сьогоднішніх свідомих українців. Мало того, я навіть самого себе сьогодні зарахував би до свідомих українських патріотів і навіть до бандерівців. Тоді ж ми ВСІ були іншими. Можливо трішки іншими.
Зараз деякі ветерани–рухівці поширюють свої спомини про те, як вони боролись проти «ненависного радянського режиму». Так, все правда, боролись. Боролись як могли, як уміли, як розуміли тодішню ситуацію. Це зараз здається, що ми тоді, по обидва боки «барикад», все робили свідомо, «чистими руками, холодною головою і гарячим серцем». Насправді оцінити тодішні свої дії ми можемо тільки зараз, оцінюючи їх з висоти прожитих літ, а найголовніше – після аналізу отриманої інформації, що називається історією України. Особливо її новітнього періоду, періоду ХХ століття.
При президенті Ющенку для професійних дослідників стали нарешті широко доступні матеріали партархівів та архівів КГБ–НКВД. Багато чого виплило назовні. Але я хотів би навести всього один документ: постанова політбюро ЦК КП(б)У від 31 липня 1946 року: кожна українська і (обов’язково) україномовна радянська (інших не було) газета або засіб масової інформації В КОЖНОМУ НОМЕРІ (ВИПУСКУ) ЗОБОВ’ЯЗАНА подавати інформацію про злочини українських буржуазних націоналістів. Її дія була припинена спеціальною Запискою ЦК КПСС «украинским товарищам», підписаною Л. Брежнєвим тільки в 1964–му році. І це був тільки один з чисельних пунктів. В інших же були завдання численним штатним агітаторам, пропагандистам, лекторам товариства «Знання», парткомам, 1–шим і 2–гим відділам всіх установ і організацій, керівництву та парткомам вишів, шкіл і навіть дитсадків.
Невже 20 років масованої і цілеспрямованої ТОТАЛЬНОЇ брехні і дезінформації та подальші десятиліття інформаційної інерції повзучого сталінізму не минулась марно, не вплинули на масову, суспільну і особливо побутову свідомість покоління, народженого в 40–і, 50–і та 60–і роки.
Так, ми діти свого народу, постгеноцидного супільства. Одиниці з нас не були піонерами і комсомольцями. А на вступ в комуністичну партію, особливо серед інтелігенції та «претендуючих» осіб, був конкурс (приблизно чотири чоловіка на місце).
