Вишата ніяково пошкріб чуба, стриженого кружалом, під макотер, і Гатило не знав, що дужче непокоїть старого конюшого: чи складність такого сольства, чи така неймовірна для нього купа слів, які мав переказати від княжого ймення.
Але, вкривши чорне волосся смушевим ковпаком, він таки пішов сідлати коня, тихо ворушачи губами.
Повернувся досить швидко. Богдан зирив йому в вічі, з нетерпінням чекаючи слова, та той тільки й сказав:
— Нема.
— Кого нема?
Конюший махнув рукою в бік Нежині.
— Ясновиди нема? Де ж вона є?
Вишата показав рукою в протилежний від городу напрямок.
— Де? Де вона є?
Той знову махнув рукою й заходивсь витирати об траву закаляні поробошні. Богдан узяв його за душу й трусонув:
— Що вона там діє?
Конюший видавив нарешті ще одне слово:
— Сидить.
— Так вона сидить не в Нежині?
Той покрутив головою.
— В якомусь селі?
Вишата кивнув.
— Ти-с розпитав, як дотуду їхати?
Конюший знову кивнув.
— Пощо ж мовчав єси досі?
Богдан пронизливо свиснув, сірий жеребець обізвався переливчатим голосом і застрибав до нього на спутаних ногах. Князь кинув йому на спину сідло, прошилив захвістя, перекинув нагрудник і притяг підпругу, тільки тоді розпутав нетерплячому жеребцеві передні ноги й одяг вуздечку.
Тепер попереду їхав на гнідому коні Вишата, й князів жеребець раз по раз штовхав гнідого по крупі грудьми, намагаючись укусити.
Найдужче боявся князь того, що й село десь у тридев'ятому болоті за тридесятим драговинням, але білі рублені хати виявилися зовсім близько, в десяти гонях, одразу за дібровою. Сільце було невелике, хиж на сорок, оточене глибоким рівчаком і заростями шипшини. Комонники пустилися вздовж рівчака шукати воріт або якогось проїзду й натрапили на молодого смерда, що попід самим рівчаком орав нивицю.
— Ти з сього села єси? — спитав Богдан.
Смерд, напинивши воли, глянув на прибулих.
— Із сего.
— Княгиня тут сидить?
— Княгиня?
— Ясновида.
— Тутки.
— Піди гукни.
Смерд заперечно покрутив головою.
— Пощо не хочеш?
— Вил утече.
— Який вил? — не зрозумів князь.
— Ось-го, борозний, — показав він на молодого волика, що стояв у борозні.
— Я держати-йму.
— Натне.
— Куди? — знову не второпав сіврської говірки русинський князь.
— На риг! — засміявся смерд і, взявшись обіруч за чепігу рала, гейкнув на волів і попередив князя: — Тікай з дороги, бо кинь пропаде: вил на риг натне.
С-соб, тобі реку!
Сірий волик-третячок і справді косував більмом на князевого коня, лаштуючися штрикнути рогом, і Богдан од'їхав убік. Вишата, вип'явшись на стременах, сказав:
— О!
Гатило подивився, куди він показує, й припустив жеребця. Зовсім поряд виявилися ворота селища, й відти виходило дві жінки. Одна була стара й згорблена, другу ж князь упізнав одразу, бо не впізнати не міг. Він зострожив коня й пустив учвал, а біля самих жінок здибив його й скочив додолу.
— Будь здоровий, княже, — тихо привіталась Ясновида, нітрішечки не злякавшись. — Пощо заблукав єси в нашу Сіврську землю драговиту?
— Тебе видіти, — зухвало відповів Богдан.
— То й виждь, — засміялась вона. — В нас на жону можна дивитися без плаття на главі.
Княгиня говорила з відчутним сіврським проголосом, і Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепкує з нього й тим своїм говором зумисне відгороджується. Він роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спідлоба, не владна випростатись:
— А без стариць дозволяють сіври говорити можеві з жоною?
— Се є незаконно, княже, — раптом зашарілася княгиня.
Вишата стояв оддалік, і Богдан майже благальне проказав:
— Ізжени старицю, казати-йму тобі щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила:
— Се є незаконно, княже...
— А ти кой єси? — недружелюбно просичала на нього бабця, тоді зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бік, куди вони допіру йшли.
— Київський князь, — навздогінці відповіла старій княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом віч-на-віч. Молодий русин стояв біля неї високий і кремезний, наче дуб, і вона здавалася собі проти нього маленькою й безпорадною в своїй розгубленості, яку не могла прогнати з серця.
Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, і Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тільки карий оселедець вився з маківки поза вухо.
— Єси вже істинний князь, — вихопилося в неї мимоволі, та Богданові було не до хизування своїми достойностями. Він витер дном ковпака піт з обличчя й знову натяг собі на голову, тоді ступив крок і взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще ніколи не бачив Ясновиду, навіть дванадцять тому літ, хоч відтоді перебачив і перезнав багато жін усяких, і золотих, і срібляних, і дармових, бо так вимагав закон і звичай у найманому війську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендітну й слабосилу, він пригорнув і поцілував у шпаркі вуста. Тоді підвів очі й уздрів свого мовчуна-конюшого. Вишата повільно їхав геть, але ніяк не міг одірвати погляду від отих двох, що цілувалися посеред білого дня.
Дивлячись йому вслід, Гатило проказав, не відпускаючи Ясновиди:
— Ходи по мені жоною.
Вона завмерла, тоді поворушилася й випорснула йому з рук.
— Негоже єсть полянинові брати вдовицю.
Голос у неї збляк, і вічі теж стали схожі на вчорашній сивий туман.
Вона повторила, мов сама себе переконуючи:
— Негоже вдовиць...
— Я єсмь князь, а не лиш полянин.
— Закон для всіх ваших русинів єдин є: що для князя, що для смерда.
— Ти ж не руського роду-с, але сіврського! — майже крикнув Богдан.
— Зате ж ти єси русин, полянин...
