Він знову пригорнув її, дивлячись услід Вишаті, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида підняла вічі й сказала:
— Дай, княже, я поцілую твої вуста. Впосліднє. Я люблю тебе.
— Чуй, княгине, — озвався Богдан, — візьму тебе в наліжниці — того ніхто мені не заперетить!
Вона сахнулась:
— У наліжниці? Не буде того! Чув єси? Не будеї
Болісно схлипнувши, вона побігла в той бік, де видніла чорна згорблена спина стариці, київський же князь безвільно стояв і стояв, неспроможний ні зрушити, ні гукнути вслід їй хоч слово...
У місяці квітному, коли смерди вже досівали останні гони ярини, Богдан знову поїхав у землі сіврські. Сього разу був сам. Лишивши коня в сідлі й знявши тільки вуздечку, він без вагань увійшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усіх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, білі й чепурні, але маленькі, мащені глиною лише з-від вулиці.
Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сіней, він зіткнувся зі вже знайомою старицею. Бабця шаснула в одні двері, він розчинив протилежні й побачив Ясну.
Княгиня сиділа біля розчиненого в садок віконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долівки, встеленої травою, на траві сиділа чорнявенька дівчинка років півтора-двох і бавилася з пухнастим білим кошеням.
Коли князь увійшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпіл. Жінка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої ні й сіпнулася до маляти:
— Ґримо! Остави котку, бо набию!
Ні в чім не винна дівчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й підняла дитину з долівки.
— Не к добру є, — сказав аж тепер Богдан, і княгиня теж повторила:
— Не к добру... Пощо єси прийшов, княже?
— По тебе-м прийшов, — озвався київський князь, але й далі стояв коло дверей. Ясновида нічого не відповіла, й він мовив: — Маєш доньку...
— Й три сини маю, княже...
— Де ж вони? Я-м не видів синів твоїх.
— У стольному городі Витичеві. Твій дідо Рогволод узяв до науки.
Богдан хотів сказати княгині про те, що дідо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:
— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна... в лугарі.
— Пощо в лугарі?
— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.
— Розповзлися ваші лугарі по світах.
— Готи випхали.
— То ще є не найгірше: словенського роду на Русі побільшає.
— Лугарі не словіни, княже.
— Відаю: венеди. Однієї крові... Й Перунові вклоняються, й Дажбогові, й Велесові...
— Ми речемо на Дажбога Полель.
— То є їдне. Так само, як лугарі кажуть Огнян, а ми, русичі — Вогнян. Пощо речеш мені все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сі мови твої...
— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.
— Я прийду й умикну тебе, княгине.
Вона затулилася від нього малям, наче боронею, й одповіла:
— Не єсмь уже княгинею. Вдова...
— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, — сказав не знати нащо Богдан, і перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному міху. Так було завше, коли він згадував роденського князя, бо живим не бачив його ніколи.
— Огняном, на честь... вітця його. В княгининих очах накипіли сльози.
— Ти любила єси князя? — роздратовано прорік Богдан.
— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. — Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: — Не буде того, Богдане. Маю рід і плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш... через тебе.
Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й він крикнув:
— То пощо ж не пішли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?
— Ти сього не зумієш, княже, — тихо проказала Ясновида. — Однаково не зумієш. — Тоді глянула на нього згорда й кинула: — Та й не такий єси міжний, аби мене питати про се.
То вже була образа, ще гірша, ніж тоді, в дитинстві, коли Богдан од кохання плакав у матері на грудях. Княгиня зрозуміла, що від гордого й нестримного русина можна тепер сподіватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей і, міцно притискаючи малятко, вибігла в сіни. Двері грюкнули об сінешну стіну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом і теж вибіг і біг до самих воріт селища, де на нього чекав осідланий жеребець.
Богдан гнав усю дорогу від Нежині до Дніпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправі й ледве здолав потім стрімкий Боричів узвіз. Досвідчений коло коней Вишата шептав жеребцеві, й одливав, і пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому відомим зіллям і насилу виходив. Богдан теж, відчуваючи провину, вештався в стайні. Й тільки на п'ятий день провиділося, що кінь житиме.
— Дідко, — коротко підсумував старий конюший, бо тільки всемогутній захисник усякої живої тварі міг урятувати такого всмерть загнаного коня.
Богдан відітхнув — хоч у сьому не буде йому гріха. Потім, угадавши слушну хвилину, спитав матері:
— Хто є Ясновидин отець?
Стара княгиня розуміюче глянула на сина й відповіла:
— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сіврського родича. Сирота. — Й раптом сказала, не сподіваючись на жодну згоду Богданову:
— Божку, сину, зналізла-м тобі невісту. Русана є добра дівиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На віно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. І... сина князь не має. Я сватів послю...
Останні слова мати промовила так благальне й так жалібно подивилася синові в вічі, що він тільки стомлено махнув рукою:
— Чиніть, мамо, як знаєте.
Й пішов з двірця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати — так швидко вкоськати свавільного сина вона й не сподівалась.
Старечо подріботівши до скітної кліті, вона ще здалеку загукала свого домажирича:
— Малку-у! Малкуі Біжи сюди. Відмикай скітнищо, вибирати-ймемо віно для невісти.
Та того дня з Лугів повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косаків виріс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. І хоч він ще не був князем, на голові в нього в'юнився смоляний оселедець — ознака приналежності до лугового війська косарів.
Увечері київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсім незнайомого брата, віддав йому частину вітчини: городище на Росі, по той бік Сквири, яке ще не мало й назви.
Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.
— Сідай у сьому городі, — сказав Богдан поважним голосом, як і личило князеві. — Буде ім'я йому Володарка.
А за місяць княгиня Рада справила дві жонитьби:
Богдан повів княжну Русану, Волод же — доньку велійого болярина тиврівського з полянського племені, що сиділо між ріками Богом Полудневим та Дністром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина.
